Та не в мене син. А в сусідки моєї, Марії. Чоловік твій раніше часто заходив до неї, от і приніс їй у подолі. Такий же рудий і веснянкуватий, копія батька, навіть експертизи не треба. А мені до чого, якого ви мене турбуєте? Мого чоловіка вже немає три місяці, я й гадки не маю, з ким він міг водитися Та Марічка ця теж відійшла у вічність…
Тоня саме прополювала город, коли почула, що її хтось кличе з двору. Витерла рукою піт з чола й пішла до хвіртки. Перед нею стояла незнайома жіночка.
Добридень, Тоню! Маю до тебе розмову.
Вітаю. Коли вже прийшли, заходьте.
Тоня завела гостю в хату, поставила воду на чай. Що їй треба дивувалась подумки.
Мене звати Ніна. Особисто не знайомі, але люди розказали, що й до чого… Не буду мелити довго. У твого вже покійного чоловіка є син, Івась. Йому три рочки.
Тоня витріщилася на Ніну. Та біляша, літня, зовсім не схожа на матір малої дитини.
Та не у мене ж син, а в сусідки Марії. Чоловік твій постійно ходив до неї, і залишилася вона з дитиною від нього. Івась викапаний батько.
І навіщо ви мені це розповідаєте? Я знати не знала, що там чоловік мій витворяв…
Та Марічка ж бідачка недавно теж померла… Занедужала на легені, не врятували. Хлопчик тепер сирота…
Марія сама приїзда батьків не мала, працювала продавчинею в крамниці…
Шкода малого куди йому, як не в дитячий будинок…
Та в мене ж свої діти дві дочки, законні, між іншим. І що ви пропонуєте, щоб я чужу дитину брала? Як вам вистачило сміливості, щоб таке говорити?
Так він же рідний брат твоїм дівчатам, все ж не чужа кров… А хлопчик гарний, добрий, лагідний… Зараз у лікарні, готують документи в інтернат…
Не треба мене жалістю торкати… Чоловік мій, хто знає, скількох дітей залишив, що мені, всіх у хаті тримати?
Думай, як знаєш… Моє діло попередити.
Ніна пішла. А Тоня сіла з чаєм і задумалася…
***
Із Юрком ми познайомилися одразу після університету. Празнували диплом із друзями, підсіли до нас хлопці. Юрко вирізнявся своєю яскравою рудою копицею волосся й розсипом веснянок по щоках. Веселий, смішив усіх анекдотами, вірші декламував. Запропонував провести додому.
Так і стали жити подружжям.
Поселилися у бабусі Катерини, яка згодом віддала Богу душу, лишивши нам хатину. Народилася доня Валентина, за рік Оленка. Жили скромно, грошей вічно обмаль.
Та став Юрко випивати, як не боролася я з цим толку не було. Пропадав на кілька днів. З роботи вигнали, я мусила тягнути все сама, на двох роботах.
Подумала розведусь. Хотіла в місто з дочками, тітка Марія давно кликала, шукала б роботу…
Але Юрко, нетверезий, під машину потрапив, не врятували. Жалко було дурня, плакала я над гробом. І дівчата плакали, все-таки тато…
А тепер ось вияснилося й син десь є…
У хату забігає старша донька Валя. Висока, тонка, руденька в батька.
Мамо, що поїсти є? До кіна збираємось із дівчатами, така голодна! А ти чого сумна?
Переварюю новину. Сказала одна батько твій мав десь сина трирічного. Мати його померла, хлопчика в інтернат хочуть. Пропонували мені бери…
Ого… Хто мати? Звідки вона?
Не знаю. Приїхала колись, Марія, прізвища навіть не скажу…
Що думаєш робити? Де хлопчик зараз, у нього ж нікого нема?
Нікого. У лікарні малий, готують документи. Рудий, кажуть, точна копія батька… Візьми варену картоплю з ковбаскою.
Валя метнулась до їжі, Оленка вскочила слідом. Я дивилась на них обидві руді, як батько. Оце вже гени…
Наступного дня Валя заявила:
Мамо, ми з Оленкою ходили в лікарню до братика. Смішний, кругленький. Схожий на нас руденьке сонечко… Плаче, до мами хоче…
Ми йому яблуко й апельсин віддали, стоїть, ручки тягне… Медсестра дозволила трохи погратися. Мамо… Давай заберемо його. Це ж наш братик!
Я розлютилася:
Це що, мені ще й цю дитину на себе тягнути? І так хватає роботи й турбот, легше вам балачки вести
Люди й чужих беруть, а тут же наш по крові. Він не винен, що так сталось, каже Валя. Ти ж сама казала діти за батьків не відповідають!
Нам що ще один рот годувати? Я й так кручусь, як білка город, базар, де ще гроші брати? Тобі ж вчитися невдовзі…
Та якщо опіку оформити, то там допомога якась дається… Мамо, ти ж людина, хіба не жаль малого? Батько винен, а не він…
Мене злило, що дочка таке каже. Думає, чужу дитину на мою шию скину…
Вирішила хоч глянути на хлопця. Завтра ж пішла до лікарні.
Доброго дня. Скажіть, а тут Івась, три рочки, збирають документи в інтернат, питаю у медсестри.
А ви хто йому така? Чого треба?
Подивитися хочу. Це син мого чоловіка… від іншої жінки… Якось так…
Оце вже… Дивіться. Вчора ваші дочки біля нього були, грались. Потім плакав, до мами кликав…
Я на хвилину, навіть на руки брати не буду…
Ну, подивіться вже, раз прийшли…
Я зайшла і застиг. Маленький Юрко, мов копія.
Руде волоссячко, голубі очі. Сидить у ліжечку, грається кубиками. Побачив усміхнувся.
Тітко… Мамма де?..
Мами немає, Івасю…
Я додому хочу…
Заплакав гірко, аж серце розірвалося. Підійшла, взяла на руки.
Жіночко, ви зараз підете а я матиму крик! Що це за витівки?! Ставте дитину назад! гримнула медсестра.
Іваночку, не плач…
Гладила руду голівку, витирала сльози.
Заберіть мене… Я їсти хочу, і ні з ким тут бавитися…
Добре, Івасю… Обіцяю, я повернусь за тобою. Не плач, гаразд?
Додому йшла вже з рішенням забирати хлопчика. Уся образа і злість десь поділися, як тільки обійняла його. Він же такий самий, як мої дівчата
***
Минуло п’ятнадцять років.
Івась їде до Львова вчитися. Оце й виріс синок… Як летять роки!
Дзвони, сину, і приїжджай хоч інколи Серце не на місці. Часи зараз непрості…
Мамо, все буде гаразд! Я тебе не підведу. Два роки політеху і страшуся, як то швидко мине! Потім на роботу, Льошка Рибак каже його дядько добре платить на автосервісі, а я ж люблю машини майструвати, в тебе ж диплом механіка
Майстер мій… ніжно провела рукою по рудій причісці…
***
Життя ніби стежка в лісі: заводить часом у хащі, куди й не чекаєш.
Думав, що доля дає новий хрест біль, зраду, ще одні сльози…
А насправді серед колючого болю росло ніжне, чисте дитя ні в чому не винне, окрім що на цей світ зявилося
Часом серце чує те, чого очі не бачать.
Воно в Івасю побачило не чужу дитину, а маленьку самотню душу.
Почуло не хор чужої дитини, а лише тихе прохання: «Мамо»
Я простягнув руки всупереч страхам і образам.
І роки довели: добро це не жертва, а справжній дар. Івась не став зайвим ротом, а тим, хто воду з криниці носив, поки грядки поливаєш; тим, хто сміяв сестер, коли на душі було важко; тим, хто, виростаючи, все повторював: «Дякую, мамо» і в тих словах був цілий світ…А потім, коли вже стояла на вокзалі, махаючи рукою у слід поїзду, що віз Івася до нового життя, зрозуміла просту істину: ми всі випадково стаємо рідними. Не паперами, не кровю, а тим, що в найважчу мить хтось відкриває двері свого серця для іншого.
Вдома чекала її червона кухонна скатертина, що вицвіла за стільки років, і дві доньки, які давно стали дорослими. Тоня глибоко вдихнула: ось іще одне гніздо пустіє. Але всередині тепер було тепло не самотність, а вдячність за все, що мала і що змогла подарувати.
Надвечір, коли сонце лоскотало руді пасма, що вибились з-під хустки, вона згадала Івасеві слова: «Мамо, я тебе все життя памятатиму». І вперше за довгі роки відчула: їй віддають те, чого вона навіть не сподівалася справжнє, щире, дитяче щастя.
Немає чужих дітей. Є просто любов, яка розростається у серці і знаходить того, кому потрібна найбільше.
Вона усміхнулася і знала: тепер точно все буде гаразд.
