— Коли вже ти відчепишся від мене! — хотілося викрикнути я сестрі чоловіка. Але я стрималась. А вона натомість — знову прийшла з валізою на вихідні…
Мене звуть Софія, мені тридцять дев’ять. Я одружена з Олегом вже дванадцять років. У нас гарна, міцна родина, росте син, здавалося б, усе добре. Але є одне “але”, яке багато років отруює мені життя. Це його сестра — Марта.
Марта старша за Олега на вісім років. Ніколи не була заміжньою, дітей нема. Живе сама у будинку навпроти й… по суті, живе й у нас. Я не перебільшую. Вона з’являється в нашій хаті, як тінь — тихо, нав’язливо й щодня. Іноді мені здається, що в Марти ключі від нашого під’їзду ростуть прямо з сумки.
Спочатку я намагалася бути ввічливою, навіть милою. Ну, сестра чоловіка, рідня, як не крути. Думала — зайде, побалакає, чай вип’є та й піде. Але вона приходила кожного вечора. І по вихідних. І у відпустку. І у гості, коли ми запрошували інших. Навіть коли я хворіла — вона приходила.
Марта — людина без гальм. Вона вічно щось коментує: як я готую, як виховую сина, як вдягаюся. То я занадто мовчазна, то занадто голосно сміюся, то в мене пиріг пересушений, то хата “неідеально прибрана”. А найголовніше — вона не просить, вона наказує. І я все це ковтаю. Бо не люблю скандалів. Бо Олег каже: “Софійко, ну потерпи, вона ж одна, окрім нас — нікого”.
Терпіла я. Але терпіння — не гумове.
Марта працює бухгалтером у приватній фірмі. Повертається з роботи раніше за мене й… йде до нас. Я приходжу — вона вже сидить на дивані, телевізор гуде, кішка сховалась під ліжко. Син у телефоні. А вона — ніби господиня дому. Вже й вечеря чекає. А ще частіше — мені чекати, поки вона звільнить ванну. Вона вечеряє з нами, потім годинами розповідає свої “пригоди” в податковій, які ніхто не слухає. А потім йде. Іноді — залишається ночувати, бо їй “страшно самій у грози” або “у будинку опалення погано працює”.
Коли ми хотіли кудись поїхати — Марта їхала з нами. І неважливо, що я мріяла провести вихідні з чоловіком. Неважливо, що він обіцяв відвезти мене на День народження до моря. Марта була там. У нашому номері. Спала на сусідньому ліжку. І все це — за рахунок Олега. Адже вона заробляє нормально, відкладає гроші, копить, як сама каже, “на чорний день”. Мабуть, вважає, що цей чорний день — я.
А мати Олега — та взагалі думає, що я невдячна. Мовляв, Марта ж не чужа, вона просто самотня й потребує нас. І я розумію, що в Марти нема ні родини, ні дітей. Але чому я маю платити своїм комфортом?
Одного разу я відкрито сказала Олегу:
— Мені набридло. Вона порушує наші межі. Вона всюди. Це нестерпно!
Він тільки здвигнув плечима:
— Ну, а що я можу зробити? Це ж моя сестра…
Нещодавно був пік. Ми з чоловіком пішли до театру — удвох. Я випросила цей вечір. Домовилась із подругою посидіти з сином. Тільки сіли у крісла — дзвінок. Марта.
— А ви де? Чому мене не запросили? Ви що, вирішили мене викреслити? — кричала вона у трубку.
А через два дні — знову прийшла. З торбою. З нічною сорочкою. З улюбленим серіалом. Сказала: “Вихідні у мене вільні, вирішила, що проведу їх з вами”.
Я стояла на кухні, тримаючись за край столу. Леде не закричала. Але промовчала. А всередині щось тріснуло.
Я не знаю, як сказати Олегу, що більше так не можу. Що мені потрібен дім без третьої дорослої людини. Без нескінченних порад. Без скандалів. Без Марти.
І я боюся, що якщо нічого не зміниться — мені одного разу доведеться піти. Щоб знову дихати на повні груди. Бо навіть кохання не витримує, коли між тобою й чоловіком — ще одне життя. Занадто голосне. Занадто нав’язливе. Занадто чуже.
