Щоб не випробовувати долю
Гарна й вільнодумна Соломія закохалась, та ще й у такого красеня Данила, що аж самій стало моторошно. Працювала вперше в перукарні, а він зайшов підстригтися й сів до неї в крісло.
— Будь ласка, трохи коротше, — чемно промовив він, глянув у її очі, і між ними миттєво промайнула іскра — така, що аж ох!
«От так красенюк, а очі такі палкі», — промайнуло в голові у Соломії.
«Оце так красива дівчина, а я й не заходив ніколи до цієї перукарні, вийшло випадково. Як добре, що сьогодні завернув. Залишилось тільки дізнатись, чи вільна вона. Чи може в неї є хлопець? Такі дівчата самотніми не бувають», — думав Данило, поки Соломія чарівничала над його стрижкою.
Вона швидко впоралась, а потім пожалкувала:
— Треба було б довше коло нього повертітись… Та нічого, це просто клієнт.
Данило не хотів упускати таку красу й вирішив зустріти її ввечері. Вийшовши з перукарні, подивився на графік роботи й, задоволений, поїхав до офісу — він звільнявся раніше.
Після роботи Соломія вийшла й одразу побачила свого клієнта з букетом квітів. Він підійшов до неї з усмішкою:
— Привіт, це тобі, — простягнув квіти.
— Мені? А за що? — здивувалась Соломія.
— За стрижку, дуже сподобалась, — засміявся він, і вона теж. — А ти вільна? Може, сходимо до кав’ярні?
— Гаразд, можна, — погодилась вона, а сама подумала: — «Невже такий красенюк самотній? Нема в нього дівчини?»
У кав’ярні вони весело й легко розмовляли. Данило виявився гарним співрозмовником — жартував, розважав її, а вона сміялась, забувши про все на світі. Відтоді вони почали зустрічатись. Вона чекала, коли він її кине, але їхні стосунки лише міцнішали, до того ж Данило виявився добрим і турботливим.
Час минав. Вони вже обговорювали спільне життя й весілля. Але Соломія розуміла, що проблем через зовнішність Данила не уникнути. Бо куди б вони не пішли — скрізь знайдуться дівчата й жінки, які полюблять чужих хлопців, а до гарненьких — особливо. У цьому вона не сумнівалась і навіть відмовлялась виходити за нього заміж саме через це.
— Сонечко, — так він іноді її називав, — ну що ти знову собі надумала? Які там фантазії? — щиро запитував Данило.
— Не знаю… Не можу за тебе вийти, бо ти… гарний. А гарним хлопцям не варто довіряти. Я бачу, як жінки на тебе дивляться, — зізналась вона.
— Соломійко, ну що мені з собою робити? Може, обличчя пошкрябати?
Вона дивилась на нього й розуміла, що любить свого Данила до божевілля, всією душею. Любила його чорні палкі очі, теплий погляд з-за густих вій, його виразні риси обличчя. Данило був добрим і відданим хлопцем, який, крім Соломії, кохав лише комп’ютери.
Та все ж Соломія здалась і погодилась вийти за нього. Вони одружились.
— Соломійко, моя кохана, ти в мене найкраща на світі, — обіймав її чоловік і повторював постійно. — Кращої за тебе жінки для мене немає.
Вона танула від його слів, хоч і розуміла, що сама гарна, і чоловіки часто кидають на неї погляди. Але для неї тепер існував лише її чоловік-красенюк. До того ж вона бачила, як інші жінки заглядаються на нього.
У перукарню влаштувалась нова дівчина, Мар’яна — гарна, балакуча й товариська. Незабаром вона побачила Данила, який приїхав до дружини під час перерви. Вони пішли разом обідати до кафе поруч.
«О Боже, який красенюк!» — скрикнула Мар’яна, коли побачила у вікно, як Данило вийшов із машини назустріч Соломії. Взяв її за руку, і вони пішли до кафе.
— Це хто такий? — здивувалась вона колегу.
— Чоловік Соломії, — відповіла та.
— Чоловік?! Не може бути! — Мар’яна явно була у розгубленості.
Ніхто не знав, але з того дня вона втратила спокій. Їй хотілося заволодіти цим красенюком — вона була хижачкою й не зупинилась би ні перед чим. Вона заводила з Соломією розмови про її чоловіка, навіть провокувала.
— Соломіє, а ти не боїшся, що у тебе чоловіка заберуть? Такого гарненького тримати в чоловіках — небезпечно.
— Ні, не боюсь, — відповідала Соломія, а в ній уже завівся черв’ячок сумніву.
Мар’яна не давала Соломії спокою й щодня торкалась цієї теми.
— Соломійко, а у вас із Данилом усе гаразд? Поки що не вкрали його в тебе?
— Ні, у нас усе добре, усе чудово, — відповіла Соломія й кинула на колегу такий погляд, що на обличчі Мар’яни з’явилось нерозуміння. — Ти не повіриш, Мар’ян
