Як він міг? Мати померла всього кілька місяців тому, а він уже привів у дім цю…
Соломія біглав із школи, розмахувала мішком із змінним взуттям. Рюкзак бив по спині, але вона не звертала уваги. Сьогодні вони з татом підуть до театру!
Вона влетіла у передпокій і одразу зрозуміла — тата немає вдома. На вішалці не було його пальта. Настрій миттєво зник. Але потім Соломія пригадала — до вистави ще більше двох годин. «Тато обов’язково прийде, ми встигнемо», — запевняла вона себе.
Роздягнувшись, дівчина почала чекати, постійно поглядаючи на годинник. Зазвичай стрілки повзли, але сьогодні вони мчали, наче змагалися, а тата й далі не було. Вона сиділа, наче на голках. Коли терпець ось-ось мав вилитися сльозами, у замку повернувся ключ.
«Нарешті!», — видихнула Соломія, кинувшись у передпокій.
— Як довго тебе чекати! — з докором сказала вона, ще не відійшовши від важкого очікування.
Тато не поспішаючи зняв пальто. Він був у строгому темно-сірому костюмі, його волосся лежало ідеально, хоч він і провів по ньому долонею. Від нього пахло чоловічим одеколоном, тим самим, знайомим.
Однокласники скаржилися на батьків — хтось пив, хтось був занадто суворим. А от Соломіїн тато не кричав без причини. Він завжди пояснював, за що лає, і ніколи не піднімав руку. Дівчина не вимагала багато — достатньо було просто піти кудись разом, наприклад, у театр.
Соломія була схожа на нього — також струнка, з великим прямим носом і сірими очима. Краще б, звісно, вони були схожі на маму — кумедну, світловолосу, із ямочками на щоках. Але батька вона вважала ідеалом. Він називав її принцесою, лялечкою — хіба так називають негарних дівчат?
— Ми ж ідемо у театр? — сумно запитала вона, коли тато роздягнувся, а час уже спішив.
— Ідемо. Просто чаю поп’ю, добре? Встигнемо.
Батько важко опустився на стілець. Виглядав втомленим, задумливим.
Соломія побігла вбиратися. Вона вже знала, яку сукню вдягне — блакитну, з мереживом. Поправила волосся і закрутилася перед дзеркалом.
— Ну що, готова? — зазирнув у кімнату тато.
— Так!
У машині пахло шкірою, освіжувачем і чимось ще знайомим, чого вона не могла назвати. Дівчина дивилася у вікно — здавалося, навіть місто ділило її радість.
Театр завжди вражав її. Блискучі люстри, червоний килим на сходах, відбиття у дзеркалах. Піднімаючись, Соломія відчувала, ніби йшла не на виставу, а на прийом до самої королеви.
У холлі вони прогулювалися, розглядаючи портрети артистів. Освітлення було м’яким, а шум гомону нагадував шелест осіннього листя. Прозвенів перший дзвоник, і вона потягнула тата до зали.
— Куди спішиш? Ще лише перший дзвоник, — сміявся він.
Але їй кортіло швидше сісти на оксамитове крісло й чекати, коли величезна люстра почне згасати. Дівчина запрокинула голову, розглядаючи її, навіть шия заболіла.
— Тут завжди так гарно пахне, — сказала Соломія.
— Гримом і пилом, — поморщився тато.
— А мені подобається.
Третій дзвоник, і люстра повільно згасла. Завіса розсунулася…
У антракті батько пішов у буфет, а Соломія — до туалету. Потім вона почала його шукати. І знайшла біля дверей на балкон — він стояв із якоюсь нарядженою жінкою. Вони говорили пошепки, майже торкаючись головами.
Серце дівчини стислося від ревнощів.
— Тато! — покликала вона.
Він миттєво відійшов.
— Я загубила тебе, — сказала вона нарочито голосно.
— Хто це? — запитала вона по дорозі назад.
— Колега. Випадково зустрілися.
Це звучало настільки нав’язливо, що Соломія не повірила.
Дорогою додому вони обговорювали виставу. Він казав, що актори грали посередньо, вона наполягала — вони були чудовими.
— Як вистава? — запитала мати вдома.
— Чудово! Чому ти не пішла з нами?
Соломія помітила, як мама обмінялася з татом дивним поглядом. Вона виглядала знесиленою.
Пізніше дівчина часто згадувала цей день. Виявилося, мама була в лікарні, і діагноз підтвердився. Вона довідалася про це набагато пізніше.
Мати померла через півтора роки. Соломії було шістнадцять. Вона знала, що це неминуче, але смерть все одно вразила її.
Як тато може бути таким спокійним? Невже не сумує?
Вона довго виходила із жалоби. Але одного разу батько повернувся з роботи не один. Поруч із ним стояла красива жінка, молодша за нього. Її обличчя здавалося знайомим.
— Це моя донька, Соломія. А це… Валерія.
Дівчина стиснула зуби.
— Дуже приємно, — усміхнулась та.
— А мені — ні, — відповіла Соломія і пішла у свою кімнату, гупнувши дверима.
Вона чула, як на кухні сміються. Здавалося, Валерія сміється над нею.
— Що це за виставСоломія стиснула кулаки, підійшла до вікна, дивлячись на вулицю, де колись гуляла з обома батьками, і зрозуміла, що ненависть нікого не зробить щасливим, навіть її.
