Ось як воно насправді? Історія однієї тріщини у шлюбі
– Усе, досить! – гримнув кулаком об стіл Ігор, і порцелянові тарілки на кухні аж здригнулися. – Зроби так, щоб я більше її не бачив!
– Ти зараз серйозно? – Маріна глянула на чоловіка з-під лоба, голос дрижав від люті. – А тебе не хвилює, що я теж тут живу й можу запрошувати, кого хочу?!
– Поки живеш, – гаркнув він.
– Ось як, значить?
– Я все сказав, – кинув Ігор і, різко підвівшись, перекинув стілець. Вийшовши з кухні, він з силою грюкнув дверима.
Маріна залишилася сама. Серце билося так, ніби хотіло вистрибнути з грудей. Слова чоловіка дзвеніли в голові, як ляпас. “Поки живеш”… Як він сміє?
Оля – її найкраща подруга з дитинства. Разом росли в Білій Церкві, ховалися від грози під одним парасолькою, ночували одна в одної, витягали з пригод, про які тепер смішно згадувати. А тепер Ігор вимагає, щоб Маріна викреслила її з життя?
Чому? Тільки тому, що Оля не заміжня? Тому, що вона не сидить вдома за борщами, а ходить на побачення, сміється, живе? Що з того, що їй дарять подарунки? Це її життя, її правила.
Маріна розповідала Ігорю про всі їхні дівочі пригоди. Раніше він сам сміявся! А тепер раптом – заборонити? Та на якій підставі?
Вона увійшла у вітальню, вирішивши розставити всі крапки.
– Ігор, ми не домовилися. Поясни, чому ти так лютий на Олю? Що вона тобі зробила?
– Мені?! – він усміхнувся. – Та ще й не вистачало! Просто годі її тягнути до нас.
– Розкажи чому.
– Ти й справді не розумієш? – він схопився, немов збирався бігти на вулицю у капцях. – Твоя Оля – порожня. Міняє чоловіків, як рукавички. Сидить на чужих шиях. А ти це схвалюєш. Ти з нею дружиш. От і вся відповідь.
Маріна остовпіла:
– Ігор, ти з глузду з’їхав?! Я тебе люблю, мені більше ніхто не потрібен!
– Авжеж. Люблю-не можу. А сама заздриш – і Олі, і своїй Насті!
Маріна спалахнула:
– До чого тут Настя?!
– А до того, що й їй у моїй домівці не місце!
Маріна завмерла. Усе стало на свої місця. Настя, молодша сестра, колись потрапила в гучну історію. Декілька років зустрічалася з чоловіком, сподівалася на сім’ю. А він виявився одруженим і мав двох дітей. Коли правда відкрилася, у родині був скандал. Всі осудили Настю. А потім – сюрприз: той чоловік поїхав з родиною в інше місто і… залишив їй квартиру. Невелику, але в центрі.
Тоді всі раптом замовкли. Хтось навіть похвалив: «От хоч як чоловік повівся». Маріна, звісно, розповіла про все Ігорю, і, мабуть, не втрималася від захоплення.
– Ну, скажи щось! – гаркнув Ігор, виводячи її з німоты.
– Скажу: Настя доросла, сама вирішує, з ким їй бути й які подарунки приймати.
– Звісно! Отримала квартиру – і щаслива. А тобі рази не заздрісно? Ти ж самі очі горіли, коли про це казала!
– Дурниці. А ну-ко уяви, що у тебе є друг, який постійно крутить романи з дівчатами, возить їх по ресторанах. А твій брат, батько двох дітей, раптом дарує одній із них житло. Тобі було б приємно?
– Мені байдуже. Це їхнє життя, не моє, – тихо відповіла Маріна.
– От і чудово. Але в моїй домівці таким панночкам більше не місце! Ні твоїй Олі, ні Насті!
Маріна не відповіла. Вона пішла у ванну, увімкнула воду й заплакала. Від розпачу, від безсилля, від того, що кохана людина не просто не чує – він судить. Судить по уривкам, по власним примхам. Він не бачить у ній жінку, яка щодня поруч, яка підтримує, готує, слухає, живе з ним. Він бачить лише відблиск чужих вчинків.
І що тепер? Розлучення? Чи мовчки підкоритися й зрадити тих, хто був поруч все життя? Начебто й вибору нема. Але думка, що вона стане зрадницею самої себе, була найстрашнішою.
