**Як він сміє? Історія однієї тріщини у шлюбі**
– Годі! – Іван ударив кулаком по столу, а порцелянові тарілки на кухні підстрибнули від удару. – Щоб більше я її тут не бачив!
– Ти це серйозно? – Марія глянула на чоловіка з-під лоба, голос тремтів від гніву. – Я теж маю право запрошувати сюди, кого хочу!
– Поки живеш тут, – гаркнув він.
– От як?
– Я сказав усе, – кинув Іван, різко підвівшись, і стілець із глухим стуком впав. Вийшовши з кухні, він з усієї сили грюкнув дверима.
Марія лишилася сама. Серце калатало у скронях. Його слова лунали в голові як ляпас. «Поки живеш тут»… Як він сміє?
Оля – її найкраща подруга з дитинства. Разом росли у Житомирі, ховалися від грози під одним парасолькою, ночували одна в одної, витягували з пригод, про які зараз навіть згадувати смішно. І тепер Іван вимагає, щоб Марія викреслила її з життя? Чому? Лише тому, що Оля не заміжня? Тому, що вона не сидить удома з борщами та ганчірками, а ходить на побачення, сміється, живе? Що з того, що вона приймає подарунки від залицяльників? Це її вибір, її правила.
Марія розповідала Івану про всі їхні дівочі витівки. Колись він сам сміявся! А тепер – заборона? На якій підставі?
Вона увійшла до вітальні, зібравшись із думками.
– Іване, ми не договорили. Поясни, чому ти так накинувся на Олю? Вона тобі щось зробила?
– Мені?! – він усміхнувся. – Та мені байдуже! Просто досить тягати її до нас.
– Розтлумач.
– Ти справді не розумієш? – він зірвався з місця, наче збирався вибігти на вулицю у капцях. – Твоя Оля – пустоділка. Міняє чоловіків, як рукавички. Живиться за чужим коштом. А ти з нею дружиш – отже, схвалюєш.
Марія здивовано кліпнула:
– Іване, ти з’їхав з глузду?! Я тебе люблю, мені більше ніхто не потрібен!
– Так, так. Люблю-кохаю. А насправді – заздриш і Олі, і своїй Тетяні!
Марія спалахнула:
– До чого тут Тетяна?!
– А до того, що і їй тут не місце!
Марія завмерла. Усе стало на свої місця. Тетяна, молодша сестра, одного разу потрапила в історію. Кілька років зустрічалася з чоловіком, сподівалася на сім’ю. А він, як виявилося, був одружений і мав двоє дітей. Коли правда випливла, усі засудили Тетяну. А потім – сюрприз: чоловік поїхав із сім’єю до іншого міста та… подарував їй квартиру. Невелику, але у центрі.
Тоді всі раптом замовкли. Хтось навіть похвалив: «Хоча б щось гарне зробив». Марія, звісно, розповіла Івану, і, схоже, не втримала захвату.
– Ну, що скажеш?! – вибухнув Іван, виводячи її з остовпілости.
– Скажу: Тетяна доросла і сама вирішує, з ким їй бути.
– Авжеж! Отримала квартиру – і щаслива. А ти хіба не заздриш? Ти ж іскрилася очима, коли розповідала!
– Дурниця. Уяви, що у тебе є друг, який постійно міняє дівчат, водьє їх по ресторанах. А твій брат, батько двох дітей, потім дарує одній з них житло. Тобі було б приємно?
– Мені байдуже. Це їхнє життя, а не моє, – тихо сказала Марія.
– От і добре. Але в моєму домі цим панянкам більше не місце!
Марія не відповіла. Вона пішла у ванну, увімкнула воду й заплакала. Від безсилля, від розпачу, від того, що найрідніша людина не лише не чує – вона судить. Судить зі своїх уявлень. Не бачить у ній жінку, яка щодня поряд, яка підтримує, готує, слухає, живе з ним. Він бачить лише віддзеркалення чужих дій.
І що тепер? Розлучення? Чи мовчки підкоритися й зрадити тих, хто був поруч все життя? Варіантів ніби й нема. Але думка, що вона стане зрадницею самої себе, була найстрашнішою.
