Як вона могла?! Ані порадилаcя, ані попередила! Треба ж додуматися: прийти в чужу квартиру та розпоряджатись тут, наче вдома! Ніякої поваги! Господи, за що мені все це? Все життя возилася з нею, а ось така вдячність! Вона мене за людину не вважає! Ніна провела рукавом по щоках, витираючи сльози. Їй, бачте, моє життя не таке, як вона хоче! На себе б подивилася! Сидить у своїй однокімнатці і думає, що спіймала щастя за хвіст. Ані чоловіка путнього, ані роботи нормальної якась віддаленка. На чому вона тримається? А ще й береться мене розуму вчити! Та я вже давно забула те, про що вона тільки здогадуватись починає!
Остання думка підвела Ніну з крісла. Вона пішла на кухню, поставила чайник і підійшла до вікна.
Коли дивишся на святкову, всю в вогнях панораму Києва напередодні Нового року, сльози самі навертаються на очі: «Всі готуються зустрічати свято, а в мене порожнеча… Одна, як маківка…»
Чайник загув, а Ніна навіть не почула. Згадала, як їй було двадцять, коли мама в сорок пять народила ще одну доньку. Вона тоді не розуміла, навіщо мамі ще ця морока, вже ж доросла дочка. Не хочу, щоб ти зовсім сама росла, тихо сказала мама. Добре, коли в людини є сестра. Ти зрозумієш потім. Я і зараз розумію, відмахнулася тоді Ніна. Але я за нею доглядати не буду. У мене своє життя. Тепер у тебе вже не тільки своє життя, посміхнулася мама.
Слова стали пророчими: маминих не стало, коли молодшій, Лесі, було лише три. Батька ж не було ще раніше. Вся турбота про сестричку лягла на Ніну вона стала їй замість мами. До десяти років Леся її так і називала: мама.
Заміж Ніна не пішла не тому, що Леся була “тягарем”, просто не зустріла чоловіка, якого би полюбила. Та й коли зустрічати, як удень робота, ввечері дім, Леся, дім, робота, Леся…
Вже тоді Ніна подорослішала різко, вся себе віддала сестрі: виховала, вивчила, всю душу вклала.
Тепер Леся доросла, живе сама, скоро весілля. В гостях у Ніни буває часто, сестри близькі, хоча характер і все інше у них різне.
Ніна бережлива: її двушка на Лукянівці давно стала складом забутих речей. Десь там ще халат, який носила десь років десять тому, в квитанціях за комуналку ще з нульових. На кухні тріснуті чашки, облуплені каструлі, сковорідки без ручки. Викинути шкода раптом у пригоді стане.
Навіть маленький ремонт Ніна не робила не через гроші: шпалери ще цілі.
Уся ця економія на собі звичка з часів, коли треба було все для сестрички.
Леся геть інша: легка, весела, життєрадісна. В її квартирі мінімум речей. Завела собі правило: «Якщо річ не знадобилась за рік на смітник». Ось чому в неї завжди легко дихається.
Скільки разів Леся пропонувала: Давай хоч ремонт зробимо? Паралельно половину цього барахла позбудемося, бо місця для тебе самої скоро не буде.
Не буду нічого викидати, і ремонту не хочу, вперто відказувала Ніна.
Ну як це не треба! Подивись на свою прихожу цим шпалерам скоро сто років буде. Заходиш, як в підвал. А весь цей мотлох стільки енергії тягне! Так і захворіти недовго, казала Леся.
Ніна лишень знічено відмахувалася.
Тож Леся вирішила діяти по-своєму зробити сюрприз до Нового року! Вибрала саму прихожу: речей небагато, меблів майже немає. За тиждень до свята, коли Ніна пішла на зміну (в неї графік), Леся зі Славком, своїм нареченим, прийшли з ключами, переклеїли шпалери: темний морок став світлим салатові з золотистим орнаментом.
Поставили все по місцях, а речі Ніни не чіпали Леся не ризикнула. Пішли задоволені.
Ніна, ні про що не підозрюючи, ввечері прийшла додому… і мало не вибігла назад подумала, що квартиру не ту відкрила. Навіть номер перевірила все правильно.
Зайшла ще раз і зрозуміла це Леся. Як вона могла?!
Ніна дзвонить сестрі й відчитує її хоч плач. А через півгодини вже Леся стоїть під дверима.
Хто тебе просив?! кинула зі сльозами Ніна.
Ніночко, я ж хотіла подарунок зробити, подивися як чисто, просторо, світло, виправдовувалася Леся.
Не смій розпоряджатись у мене вдома! кидала Ніна в обличчя образливі слова.
Леся не витримала: Все, живи як хочеш. Мене тут більше не буде!
Правда очі коле, так? Тікаєш?!
Жаль мені тебе, тихо сказала Леся і пішла…
Минув тиждень ні дзвінка. Так довго ще ніколи не сварилися. А тут ще Новий рік на носі. Невже справді обидві зустрінуть окремо?
Ніна вийшла у прихожу, присіла на стілець. «І справді ж, простіше стало, подумала, уявивши, як Леся зі Славком клеїли ті шпалери, як для неї старались. Чого це я так розлютилася? Краще стало, світліше, навіть на душі тепліше. Може ж сестра і права?»
Тут раптом задзвонив телефон…
Ніночко… у слухавці Леся ридала. Пробач, я ж не хотіла тебе образити. Я ж тільки хотіла, щоб тобі приємно було…
Що ти, дитино моя, я вже давно не злюсь, Ніна й сама заплакала, і вибачати тобі нема за що: ти права. І обої суперові, чесно. А після свят разом з тобою ту всю купу переберемо. Якщо ти не проти, звісно.
Звісно не проти! З радістю! А сьогодні? Новий рік все ж… Я не хочу без тебе зустрічати.
Я теж…
Тоді збирайся, радісно засміялась Леся. Все готово: й справжня ялинка, і гірлянди, і свічки, усе, як ти любиш. І не біжи зараз по магазинах я все вже зробила. Я вірила, що ми помиримося й зустрінемо Новий рік разом. Чекай, Славко за тобою підїде.
Ніна ще раз підійшла до вікна. Свято вже відчувалось у повітрі, і місто здавалося зовсім іншим, теплішим.
Дивилася і думала: «Дякую тобі, мамо За Лесю»Усю образу, мов величезну снігову кулю, залишила Ніна на підвіконні. Вперше за багато років вона розгладила зморшки у дзеркалі і обережно поправила зачіску. Цього разу не турбувалася про нічого і дозволила собі просто радіти святу, порожній прихожій, чистим салатовим шпалерам, наповненню чашок теплом і розумінням.
Коли Славко подзвонив у двері, вона одягнула улюблену хустинку, яку давно берегла “на особливий випадок”, і крокуючи на світлій підлозі, подумала: “А може, настав час берегти не речі, а найдорожче тих, кого любиш?”
Цієї ночі понад містом горіли гірлянди, і дві сестри, зовсім дорослі, сиділи пліч-о-пліч біля ялинки, сміялися, пригадували дитинство і планували весну. Вперше Ніна не поспішала дозволила собі бути просто щасливою, не ідеальною, без заборон, разом.
Коли стрілки годинника ковзнули за північ, Ніна прошепотіла у саме вухо Лесі:
Дякую, що ти в мене є. Обіцяю, цього року я навчуся відпускати зайве, щоб місця для радості ставало більше.
І в ту ж мить вона відчула: усе буде добре, бо щастя це коли в будинку світло, а в серці ще більше світла, і є кому подати руку в Новий рік.
