Колись, багато років тому, в самому серці Києва, трапилася історія, яка й досі не дає спокою моїм думкам. Кажуть, що інколи просте створіння може змінити хід людського життя і саме це сталося з промисловцем Ярославом Гнатенком, чиє імя донедавна повязували лише з владою і достатком.
Ярослав Гнатенко, знаний підприємець, вже три місяці перебував у глибокій комі, після тяжкого інсульту. Лікарі обережно казали родині, що надія майже втрачена. Дочка, Марічка Гнатенко, їздила до лікарні нечасто минуле тягарем лягало на її серце, а образи і нерозуміння ставали непрохідною стіною. Родичі вже почали ділити спадщину, обговорювати розподіл заводу, квартири на Печерську, рахунків у гривнях, які тягнулися за її батьком як довгий слід обороту.
Та того весняного вечора в палату 312 київської лікарні непомітно проник кіт. Худенький смугастик, із золотавими і білими латками на шерсті. Як він пробрався крізь шпарку у вікні ніхто не знає. Коли медсестра Олена повернулася з ліками, перед нею була дивна картина: кіт лежав на ковдрі просто біля Ярослава, торкався лапкою його щоки. Олена застигла та ще більше вона злякалась, коли на щоках Ярослава побачила повільну, справжню, солону сльозу. Людина в комі не плаче! прошепотіла вона і покликала лікаря.
Доктор Ігор Лисенко, молодий невролог, вбіг до палати. “Стривайте,” піднявши руку зупинив Олену, яка вже намагалася виштовхати кота. Сльоза, мов справжнє диво, стікала обличчям Ярослава. Час у тій кімнаті ніби завмер. Лікар посвітив ліхтариком у зіниці хворого, без жодної реакції, але сльоза була незаперечна.
Я викличу родину, схвильовано прошепотіла Олена.
Тим часом кіт, зовсім не злякавшись, почав муркотіти, обережно облизуючи руку господаря. Лисенко вирішив не чіпати його: “Залишимо на ніч побачимо, що буде далі.”
Пізнього вечора Марічка повернулась додому, намагаючись не думати про майбутнє. Дзвінок з лікарні схвилював її настільки, що вона навіть не замкнула двері. “Марічко, приїдьте, будь ласка. Щось сталося з вашим батьком,” сказала Олена по телефону.
Дорога під нічними ліхтарями, як здавалося, тягнулася вічно. Коли Марічка дісталася до лікарні і, затамувавши подих, зайшла у палату вона побачила те, чого не могла уявити. Кіт, схожий на тінь з минулого, грівся біля її батька. А сам Ярослав повернув голову в бік кота.
Що тут відбувається? голос Марічки лунав в тиші.
Доктор Ігор вразено відповів: “Кіт вплинув на вашого батька. Ми побачили, як уперше за кілька місяців він заплакав. Навіть голова змістилася у напрямку і”
Марічка повільно опустилася поряд. Аж тут її охопило дивне відчуття цей кіт був їй знайомий. Спогади відлинули вона не раз бачила на парковці фірми безпритульного смугастика, якого тато годував. “Марічко, ваш батько щодня виділяв кілька гривень, аби нагодувати цього кота,” підтвердив Ігор.
З того вечора кіт залишився з Ярославом назавжди. Персонал приносив йому їжу, а під вікном палати завжди стояла миска з водою. Марічка почала проводити в лікарні більшість часу, роздумуючи, як багато вона не знала про рідного батька.
Одного дня вона зустрілася у кавярні з мамоюної секретаркою, пані Параскою, руками якої давно тримається весь офіс. Та розповіла історію Ярослав майже щодня перед роботою спілкувався з котом, говорив з ним, наче з найкращим другом. І говорив про те, що не зважувався розповісти навіть сімї: про втому, про страхи, сором і каяття.
Марічка відчула, як щось відтануло у грудях. Вона вперед раз задумалася, чому татові було легше довіряти коту, ніж людям. “Тварина ніколи не осудить, лише тихенько послухає,” сказала пані Параска, і Марічка не змогла не погодитися.
Відтак у лікарні все складалося ще складніше: дядько Остап сварився з лікарем, примушував вигнати кота. Але Марічка втрутилась: “Я дочка. Я вирішую.” Вперше почувши у собі чолову силу, вона боролася за батька, за справжнє розуміння, за право залишити тварину поруч.
Дні йшли. Кіт завжди зявлявся з ранку, майже не полишав ліжка Ярослава. Марічка познайомилася з окремими працівниками підприємства, дізналася, наскільки добрим, щедрим і людяним був її батько: платив за навчання дітям працівників, підтримував тих, хто потрапив у біду. Все це він робив таємно, боячись здатися слабким.
Та одного дня здійнялась гроза над Києвом блискавки, вітер, дощ, який лив майже стіною. Кіт став нервовий, заметушився по палаті, поглядом показував на вікно й, не дочекавшись, поки хтось відчинить, вистрибнув у мокру ніч. Марічка злякалась: “Не відчиняйте двері! Він може загубитися!” Але кіт зник між краплинами дощу.
Наступного ранку, коли кіт так і не зявився, стан Ярослава погіршився. Стан пацієнта неухильно падав. “Він ніби втратив останню ниточку, сказав лікар. Без кота йому важче триматися за життя.”
На четвертий день Марічка, не витримавши, вирушила сама шукати смугастика по районах міста. Її дивно розглядали: молода жінка у дорогій куртці, яка вигукує імя кота в кожній щілині. “Ей, допоможіть, будь ласка!” попросила її літня жінка, що схилилась над змоклим котом у провулку. Кіт був поранений, дихав з трудом, а лапка неприродно стирчала вбік.
Це ж той самий кіт, якого годував пан Ярослав, поглянула на неї жінка.
Марічка впізнала в ній стару няню Тетяну, яка доглядала її в дитинстві. Вона коротко розказала Марічці, що була змушена піти через плітки і чвари родини, що таїлися під крівлею. Сльози котилися по щоках обох жінок.
Ветеринар оглянув кота: потрібна була операція, коштувала вона чимало близько 10 тисяч гривень. Хоча це було майже все, що мала Марічка, вона не задумуючись погодилася. “Робіть усе, що треба”, сказала, й слів не бракувало.
Через кілька днів після операції, забравши кота ще слабкого, Марічка занесла його до лікарні. Як тільки котик ступив у палату, Ярославова рука затремтіла, а серцевий ритм миттю змінився. Серед здивування лікарів сталося диво пацієнт уперше зреагував на дотик саме цього маленького улюбленця.
Всі зрозуміли: єдність, тепло, невимовна прихильність, яку давала ця жива істота ось що тримало Ярослава за життя.
Поступово він одужував. Марічка була біля батька, розповідала йому про сказане і почуте, про плани жити інакше. Коли вона з часом дізналася від старого сімейного адвоката про батькову задумку віддати половину свого статку на школи, лікарні, доброчинність, її погляд на все радикально змінився.
Звісно, дядько Остап намагався перешкодити, прагнув судом добитися визнання Ярослава недієздатним і забрати його майно. Але Марічка розкрила фінансові махінації дядька йому довелося визнати свою провину.
Під глибоким враженням від одужання Ярослава, лікарі з дозволу родини створили на базі лікарні перший в Україні центр терапії з тваринами. Котик якого Ярослав майже одразу назвав Дружок став справжнім символом усього закладу: він міг зігріти того, кому самотньо, подарувати надію без слів.
Життя родини змінилося. Ярослав не залишив доньку Марічку осторонь справ вони почали управляти бізнесом разом, але з новими принципами: людяністю, підтримкою, повагою до кожного працівника.
Стара няня Тетяна повернулася до родини вже як почесна гість, а не підлегла. Перед нею вибачилися, і з того часу у будинку звучали сміх та спогади, як у давні добрі часи.
Остап повернув вкрадене, вибачився і поїхав облаштовувати життя у маленькому містечку Волині, де вперше справді знайшов себе.
Історія Ярослава ввібрала у себе цілий світ людських почуттів: біль, розкаяння, прощення й натхнення. Зрештою, на річницю одужання він влаштував велике свято у родинному домі. Серед гостей, друзів, родичів і співробітників на оксамитовій подушці, мов гербова кіш, сидів Дружок. “Цей кіт змінив моє життя,” сказав Ярослав тоді, “показав мені справжню цінність добра.”
Згодом він часто допомагав знедоленим; у парку, біля рідної лікарні, його бачили годувати бездомних котів, чекати на них у сутінках. Його почали впізнавати як благодійника, а не лише багатія.
Дружок прожив ще багато років. Коли настала його остання година, Ярослав був поруч. Він тихо опустив кота у ямку під яблунею у саду біля дому, посадив на тому місці молодий клен, а на простій табличці написав: “Дружок, той, хто вмів любити просто так”.
Навіть після смерті котика любов та доброта лише примножувались. Центр терапії з тваринами розвинувся, філії зявилися у Львові, Харкові, Одесі, приносили полегшення й надію.
Одного дня, вже через багато років, до Марічки зателефонувала незнайома жінка з проханням допомогти бездомному котові. Вона особисто забрала тварину й показала батькові. Ярослав посміхнувся, погладив кошеня життя знову набирало обертів.
Так усе і продовжилось. Не дива і не містика були основою цієї історії а любов, щирість, прощення й сила простого добра. Ярослав Гнатенко залишив по собі не статки, не компанії, а людське тепло. І все розпочалося з одного київського кота, смугастого, лагідного, який у потрібний час опинився у потрібному місці.
