У сні, де тіні зливаються з реальністю, я блукаю у пошуках ключів від власного життя.
У невеликому містечку біля Житомира, де сонце обіймає золоті поля, моє щастя розчиняється, як ранковий туман. Мене звуть Соломія, мені 29, і я живу з чоловіком Тарасом та нашим синочком Данилком у квартирі, що перетворилася на поле битви. Моя свекруха, Ганна Іванівна, вривається до нашого дому, як зимовий вітер, і я не знаю, як її зупинити, не знищивши все, що мені дороге.
Щастя, що розкололось
Коли я виходила за Тараса, я знала, що його мати — жінка з вогнем у характері. Ганна Іванівна завжди була сонцем родини: могутня, невгамовна, звикла, щоб усі слухали лише її. Але я кохала Тараса, і мені здавалося, що ми подолаємо все. Після весілля ми переїхали у квартиру, яку нам подарували його батьки. Це був щедрий жест, але з умовою — у Ганни Іванівни залишилися ключі. «Про всяк випадок», — сказала вона тоді, і я не надала цьому значення. Як ж я помилилася.
Наш Данилко народився два роки тому, і з того часу Ганна Іванівна почала приходити майже щодня. Спочатку я думала, що вона хоче допомагати з онуком, і була вдячна. Але її «допомога» швидко перетворилася на диктатуру. Вона переставляла речі на кухні, критикувала мої страви, вказувала, як виховувати Данилка. Я мовчала, бо Тарас благав: «Мама просто бажає нам добра». Але її втручання ставали нестерпними.
Ранок, що везе страх
Кожного ранку я прокидаюся з тривогою — адже Ганна Іванівна може з’явитися будь-коли. Буває, я ще не встигла прокинутися, а вона вже на кухні, брязкає посудом, варить «правильну» кашу для Данилка. А коли зазирає у нашу спальню зі словами: «Коли ж онук прокинеться?» — я відчуваю, ніби я тут чужа. Одного разу я вийшла з ванної в рушнику й побачила, як вона риється у нашій шафі — шукала «кращий» одяг для сина. Мій сором, мій гнів — для неї це ніщо.
Я намагалася говорити з Тарасом, але він лише здвигає плечима: «Мама просто любить онука. Не дратуйся». Його слова — як ніж. Невже він не бачить, як його матір пожирає наше життя? Відчуваю, що цей дім — не мій, моя родина — під її контролем. Ганна Іванівна вирішує, що їсть Данилко, у що вдягається, коли спати. А я, його мати, стаю примарою у власній історії.
План у тіні
Нещодавно я вирішила: треба забрати у Ганни Іванівни ключі. Без них вона не зможе приходити, коли забажає. Але як? Попросити? Вона образиться, назве мене невдячною, і Тарас, скоріш за все, підтримає її. Потихеньку змінити замки? Це викличе бурю, і я боюся, що наш шлюб не витримає. Ганна Іванівна — майстер ігор. Вона вже натякала, що квартира — їхній дар, і я маю бути «слухняною». Це звучить, як погроза.
Я почала помічати, що моя злість перекидається на Тараса. Ми сваримося, голосіємо, і Данилко, моя крихітка, відчуває цю напругу. Він став плаксивим, погано спить, і я знаю — це моя провина. Невже я маю змиритися заради спокою? Але як жити, коли кожен твій крок — під чужим поглядом?
Остання крапля
Вчора Ганна Іванівна перетнула межу. Я прокинулася від її голосу у вітальні — вона привела подругу «похвалитися онуком». Вони обговорювали, як я «невміло» доглядаю за Данилком, наче мене тут немає. Я спробувала заперечити, але вона урізала: «Соломійко, ти ще молода, тобі вчитися». Тарас, як завжди, мовчав. У ту мить я зрозуміла: якщо не зупинити це, я втрачу не лише дім, а й себе.
Я більше не можу прикидатися. Я хочу бути господинею свого життя. Але як відібрати ключі в Ганни Іванівни, не розв’язавши війну? Боюся, що Тарас вибере матір. Боюся залишитися сама з Данилком, без домівки, без підтримки. Але ще більше боюся, що, якщо нічого не зміниться, я стану тінню, що живе за її правилами.
Мій вибір
Ця історія — мій крик про свободу. Ганна Іванівна, може, і любить онука, але її любов — як тісні пута. Я не знаю, як забрати у неї ключі, але знаю, що маю це зробити. Можливо, я поставлю Тарасу умову. Можливо, піду до психолога, щоб знайти сили. Але я не здамся. У 29 років я хочу жити у своїй оселі, любити свого чоловіка, ростити сина без чужих очей. Хай це буде бій, але я готова. Моя родина — це я, Тарас і Данилко. І я не дозволю нікому, навіть свекрусі, відібрати наше щастя.
