“Коли мама поїхала до моря: як жінка, яка жила для інших, знайшла себе”
— Сереж, ну заїдь за хлібом, будь ласка, — голос Валентини Семенівни тремтів, ніби крижинки під ногами. — На дворі ожеледиця, боюся не дійти…
— Мам, ти жартуєш? — Олексій закрутив очима, не встаючи з дивану. — Я з нічної зміни, тільки-но сів. Ми з Лесею хотіли кіно дивитися. Відпочити хочеш, га?
— Сину… я правда не зможу… — прошепотіла вона, стискаючи трубку.
— Мам, ну що ти як із минулого століття?! Є ж доставка, додатки, все для людей! Навчися вже користуватися!
— Я плутаюсь у ваших телефонах… Може, ти замовиш?
— Я за кермом, незручно. Попроси Оксану.
— Просила… У неї нарада.
— Гаразд, — буркнув Олексій. — Прийду додому — подзвоню. Скажеш, що купити.
— Добре, я зачекаю, — прошепотіла Валентина Семенівна. Але ні через годину, ні через дві дзвінка не було. Вона набирала сама — гудки й тиша. Нарешті виручив сусід Іван Петрович: замовив через додаток, допоміг розібрати пакети.
Розкладаючи продукти, Валентина відчула, як у грудях щось стискається. За що їй таке життя? Чому, коли вона потребує, поруч немає тих, заради кого вона жила?
Адже вона була хорошою матір’ю. Залишилася вдовою, коли Лесі було шістнадцять, Оксані — одинадцять. Вирощувала їх сама. Працювала і бухгалтеркою, і прибиральницею по ночах. Бабуся доглядала, поки не пішла — і все впало на її плечі.
Батьківу хату — Оксані. Мамину квартиру — Лесі. Собі — нічого. Усе дітям. Навчання, весілля, онуки — все на її плечах. І вона не скаржилася. Думала: “Але в них буде майбутнє. У них буде добре”.
Водила на гуртки, сиділа над уроками до пізньої ночі, прала, готувала, тягала мішки з магазину, лікувала, варила курячий бульйон. А тепер — вона стала ніким. Звичним тлом. Як поличка на кухні — є, але ніхто не помічає.
Коли Оксана просила погуляти з собакою — Валентина виходила навіть у мороз і дощ. Коли Леся залишала онука на вихідні — вона не спала ночами. І ніколи не просила нічого натомість.
Але варто було їй захворіти — ліки приносив Іван Петрович. Діти зайшли до лікарні на десять хвилин. Оксана скривилася:
— Мам, ти ж знаєш, я боюся лікарень…
— Тут ніхто не в захваті, доцю…
— Лікуйся, потім поговоримо.
Леся теж пішла швидко: «Микита втомився, треба дитину забрати». Ні обійняти, ні посидіти поряд. Нічого.
А сьогодні… Ожеледиця, яка хрустіла під ногами, нагадала: вона ж старіє. І в будь-який момент може впасти — і ніхто не прийде. Ніхто.
І раптом згадалося те саме літо. Їй було тридцять. Леся ще мала, Оксани не було. Санаторій в Одесі. Тепло, тихо, ніхто не тягне. Тоді не було телефонів. Лише вона й море. Тоді вона була щаслива.
Минуло майже тридцять років.
А вона жодного разу не пожила для себе.
Ввечері, лежачи в ліжку, вона подумала: а що її тримає? Діти дорослі, з житлом. Ні вдячності, ні любові. Лише потреби. А вона? Хіба вона — не людина?
Вранці вона встала, заварила чай, дістала зошит і написала: «Продати квартиру. Купити будинок біля моря. Жити для себе».
Агентку знайшла швидко — подруга порадила. Квартиру продали за місяць. Гроші — на карту. Документи — готові.
Коли все було влаштовано, вона покликала дітей.
— Що трапилося? — нахмурився Олексій. — Я тільки з роботи.
— Мам, ми з колегою зустрічаємось. Терміново?
— Так. Мені потрібно вам сказати.
— Кажи, — буркнула Оксана. — Тільки швидше. У мене зустріч. І так, на вихідні тобі Джека привеземо.
— Не вийде, — м’яко сказала Валентина.
— Чому це?
— Я їду.
— Куди?! — одночасно.
— В Затоку. Купила будинок біля моря. Житиму там.
Настала тиша. Потім Олексій засміявся:
— Мам, ну ти вигадниця. На які гроші?
— Квартиру продала.
— ЩОО?! — скрикнула Оксана. — Без нас? Навіть не порадилася?
— Ви завжди зайняті. Вам не до мене.
— І як ти там будеш? Сама?
— Впораюсь. Тепер у мене все — своє. Свій дім, своє море, своє життя.
— Мам, ти подумала про нас? — вигукнула Оксана. — Ми ж думали, квартиру отримаємо!
— Я теж думала, що ви — моя підтримка. Але помилилася. Усе, діти. Я вас люблю. Але тепер обираю себе.
Вони пішли. Злі, шоковані. А вона залишилася — сама. Але вперше за тридцять років це «сама» не лякало. Це було звільнення.
За тиждень вона стояла на веранді свого нового будинку, вдихала солоне повітря і гладила долонею підвіконня. Тепло. Тихо. Свобода.
Іноді, щоб знову стати живою, треба просто піти. Піти від тих, хто не береже. Піти до себе. До моря. До життя.
