Я й гадала, що всього за рік після весілля опинися перед таким вибором: або зберегти розум, або зберегти шлюб. Мене звати Оксана, мені тридцять два, і я завжди вважала себе витривалою та справедливою. Та, видно, настає момент, коли навіть у найтерплячиших опускаються руки. Тепер я стою на порозі цього рішення.
Коли я зустріла Андрія, він здавався мені ідеальним чоловіком. Уважний, турботливий, з добрим почуттям гумору. Він не скаржився, не розповідав про проблеми, завжди був у гарному настрої. Ми зустрічались трохи більше року, він знімав квартири, іноді — номери в готелі. Я думала, просто не хоче, щоб я бачила безлад у його домівці. Як же я помилялася…
Наше весілля було скромним — лише роспис у ЗАГСі. Андрій сказав, що не хоче розкошів, та й я не заперечувала. Гроші нам були потрібніші. Після ЗАГСу ми поїхали туди, де, як він сказав, «житимемо разом». І саме в цю мить почався мій особистий сімейний трилер. Бо в тій квартирі нас чекала не романтика удвох… а Марія Іванівна — свекруха. І, як виявилося, це була лише вершина айсберга.
Ця жінка — його мати — з’явилася в нашому житті, як тінь із минулого. Їй вже за сімдесят, але, незважаючи на вік, вона жвава, швидка і, відверто кажучи, хитра. Бігає по хаті, немов заведена, але варто щось запропонувати, як, охкаючи й хапаючись за серце, валиться на диван з виразом трагічної жертви. Вона майстерно перетворює будь-яку розмову на маніпуляцію.
Я намагалася поговорити з Андрієм. Мовляв, може, знімемо щось окремо? Він лише хитав головою: «Ти що? Мама сама не впорається. Вона вже літня, їй страшно». А мені? А нам? Коли у нас у спальні висить килим із її батьком, немов іконою, а за стіною вона вмикає «Ретро FM» на повну й співає «Червону калину» о шостій ранку?
Я старалася. Чесно. Два місяці я мила за нею чашки, терпіла, що вона перебирає мої речі в шафі, голосно коментує мої наряди, страви, навіть… інтимне життя. Якось я прийшла з роботи, а вона мені:
— Чого ти така бліда? Андрій, мабуть, погано старається?
Я оніміла.
І ось одного разу, переглядаючи стрічку в телефоні, я натрапила на передачу про сучасні будинки для літніх людей. Пансіонати — світлі, затишні, з лікуванням, харчуванням, розвагами. Люди там не доживають, а живуть: малюють, танцюють, спілкуються. Я зателефонувала, дізналася ціни — і завмерла. Місячний перебування там коштує майже як оренда однушки у Києві. Тоді в мене й виник план.
Я не сказала чоловікові ні слова. Просто пішла і все оформила. Свекруха спершу спротивлялася — але, побачивши, що там не понурі коридори, а парки, бабусі в гарних халатах та вечірні концерти, здалася. Вона навіть заквітчала — якщо чесно, ніби відродилася.
А тепер я сижу в пустій хаті й не знаю, як сказати Андрієві, що його мати вже тиждень живе в пансіонаті, де її оточують турбота, чистота й цілий колектив, який, на відміну від мене, не хоче втекти на дах.
З одного боку — страх. З іншого — полегшення. Адже я знову можу спати вночі, ходити по хаті в халаті, вмикати улюблену музику, не боячись, що вона скаже, ніби то «бісівщина». Я знову почала дихати. Жити.
Сьогодні ввечері я все йому розповім. Бо далі буде лише гірше. Або він зрозуміє… або я зрозумію, що помилялася не лише щодо його матері, а й щодо нього самого.
Життя вчить нас одному: іноді доброта до себе — це єдина справедливість, яку ми можемо собі дозволити.
