14 листопада 2025 року
Сьогодні знову роздумую про те, що батько, хоча й давно зник з нашого життя, залишив мене у біді, а мати Марія Петрівна не дала спокою. Вона вважає, що квартира, в якій ми живемо, має належати їй, бо колись це була оселя нашої бабусі Галіни Петрівни. На її думку, після смерті бабусі квартира мала перейти до неї, а не до мене чи моєї донечки. Але Галя, будучи мудрою, залишила її у спадок саме нам, бо протягом пяти років я і мій чоловік Сергій живемо в її будинку, доглядаючи її і допомагаючи у господарстві.
Маму я називаю егоїстичною: її інтереси завжди стоять вище за інтереси інших, навіть коли це шкодить родині. Вона тричі була одружена, а дітей має лише двох мене і молодшу сестру Орисю. З Орисьою у мене теплі стосунки, а з мамою вже зовсім холодні.
Тата я памятаю ледь-чутно: коли мені було два роки, він розлучився з Марією Петрівною, і я майже забула його обличчя. До шести років я жила з мамою у будинку бабусі в селі Гребинка, неподалік Києва. Тоді я вважала бабусю незвично суворою, бо мати часто плакала і створювала в будинку важку атмосферу. Лише коли я дорослішала, зрозуміла, що Галя була добрим і турботливим людьми, які лише хотіли, аби її дочка стала самостійною.
Після другого шлюбу мами, я і Сергій переїхали до нового чоловіка мого вітчимa Олега. У цьому шлюбі народилася Орися. Олег жив сім років з нами, потім розлучився, і ми залишилися без бабусиного притулку. Вітчим взяв нас у свою квартиру, поки я не переїхала до студентського гуртожитку, а Орися живе у бабусі. Тато допомагав нам, а мати лише час від часу телефонувала під час канікул.
Я звикла до того, що мама не бере участі в нашому житті, і не засмучувалася через це. Орися ж постійно ображалась, особливо коли мамі не вдалося прийти на її випускний.
Тепер, коли ми обоє дорослі, Орися одружилася і переїхала до Львова зі своїм чоловіком. Я і Сергій живемо в орендованій квартирі в Києві, а я часто навідуюсь до Галіни. Ми були дуже близькі, і я намагалася не турбувати її зайвими клопотами.
Коли бабуся захворіла і була госпіталізована, лікарі сказали, що їй потрібен щоденний догляд. Я щодня приносила продукти, готувала, прибирала і контролювала прийом ліків. Пять місяців я була її постійним охоронцем, іноді з Сергієм, який допомагав лагодити дрібні проблеми в будинку. Тоді Галя запропонувала нам переїхати до неї, щоб ми могли заощадити на оренді й скрутити власну оселю.
Ми з радістю погодились. Через півроку я дізналася, що вагітна, і вирішила залишити дитину. Бабуся була щаслива, бо очікувала першого внука. Ми одружилися, запросили всю родину в улюблену кавярню в центрі Києва, а мама навіть не подзвонила, щоб привітати.
Коли донечці Вікторії виповнилося два місяці, бабуся упала і зламала ногу. Я не могла одночасно доглядати за малюком і за Галею, тож просила допомоги у матері. Вона відмовилась, сказавши, що зайнята, і ніколи не прийшла.
Через шість місяців Галя перенесла інсульт і стала повністю прикутана до ліжка. Піклуватися про неї було надзвичайно важко. Якщо б не Сергій, я б не впоралася. Після реабілітації бабуся почала знову говорити, ходити і їсти. Вона прожила ще ще півтора року, спостерігаючи, як її правнучка Вікторія робить перші кроки. Померла вона тихо, під час сну. Ми з Сергієм були розбиті, бо дуже любили її.
Мама прийшла лише на похорон, а через місяць повернулася, щоб вигнати нас з квартири і зайняти її для себе. Вона не знала, що Галя передала цю квартиру в дар після народження Вікторії, і тому мама нічого не отримала.
Тепер вона вимагає, щоб я передала їй житло, погрожуючи позовом. «Незалежно від того, хто доглядав бабусю, ця квартира має бути моєю!» вигукує вона.
Я вже консультувалась з нотаріусом і адвокатом, і впевнена, що квартира залишиться нашою. Якщо у нас народиться ще одна дитинадівчина, я обовязково назву її на честь Галіни.
Вітер сьогодні холодний, проте я відчуваю спокій, бо знаю, що праведно.
Оксана Ковальчук.
