Автобус підстрибував на вибоїнах. Водій лаявся, об’їжджаючи залиті водою ями, інколи навіть виїжджаючи на зустрічну смугу. Людей у салоні було небагато — робочий день такий.
Богдан дивився у вікно на потемнілий, осівший сніг. Ще трохи — і він зникне, а там і до літа недалеко. На черговій вибоїні автобус підскочив, і водій знову густо вилаяся.
— Так і без коліс можна залишитися.
Нарешті попереду з’явилася кладовищенська огорожа, за якою темніли ряди пам’ятників.
Кожного разу, приїжджаючи сюди, Богдан відчував важке відчуття неминучості й миттєвості життя. Думати, що колись і він знайде тут спокій, не хотілося. Приходив не по зову серця, а через звичку. Так треба — іноді відвідувати могили близьких у певні дні. Він почувався винним за свої думки й глибоко зітхнув.
Автобус зупинився біля воріт. Двері з шумом відчинилися, і пасажири почали виходити, розминаючи ноги. Люди одразу попрямували до рядів штучних квітів біля огорожі. Богдан теж повільно пройшов повз, виглядаючи живі. Від яскравих воскових пелюсток у очах тьмарило. Наприкінці ряду він побачив жінку з відром червоних гвоздик.
Купив чотири квітки й увійшов на територію. Доріжки тонули у калюжах. Він обходив їх, але під пухким снігом уздовж стежок теж хлюпало. Пізно пожалкував, що вдяг старі зимові черевики.
Дійшов майже до лісу й повернув ліворуч. Могилу дружини знайшов одразу по хресту. «Час ставити пам’ятник. Але може, почекати? Син потім зробить одразу на двох?» Навколо вже не було тимчасових хрестів. Оглянув місто мертвих — багато нових могил з’явилося з осені.
Переступив через низьку огорожу й став у сніг, притоптав його. Відчув, що ноги все ж промокли.
— Привіт, Олесю.
З вицвілої фотокартки біля хреста йому всміхалася дружина. Він любив цей знімок. Запам’ятав її саме такою, хоча тут їй усього тридцять шість.
Згадав той День народження. Зранку побіг за квітами, а коли повернувся, Олеся вже прокинулася, вдягнула нову сукню. Він подарував їй золоті сережки. Вона одразу вділа їх і радісно посміхалася. Встиг зфотографувати цю мить. Ніби вчора було…
— З Днем народження. Сьогодні тобі виповнилося б п’ятдесят шість. — Богдан примірявся, куди покласти гвоздики.
Вся могила була вкрита штучними квітами, воткнутими в землю. Вони не вигоріли, не зблякли, ніби їх принесли лише вчора.
Він нахилився, вийняв із снігу жовту гілочку перед самим хрестом, встромив її внизу. На її місце поклав гвоздики. Земля мерзла, крихкі стебла не пробивали, а сніг тане — квіти все одно впадуть. Вони виглядали скромно серед яскравих штучних бутонів. Але живі.
— Сумую за тобою. Та часто сюди ходити не можу. Вибач і не сердься. Я заслужив лежати тут, а не ти. А життя вже як вирішило…
Він говорив довго, розповідав новини, дивлячись на портрет, поки ноги не замерзли. Час від часу тишу порушувало каркання ворон. І від цього ставало ще тривожніше.
— Піду я, Олесю. Старі черевики вдягнув — промочив ноги. І пожартувати вже нікому. Прийду після Великодня, коли буде сухо. Тоді й могилку приберу, нову фотку принесу, таку саму. Бо дуже ти тут гарна. Вибач мене за все. — Він зітхнув, переступив огорожу й, не озираючись, пішов до виходу.
На зупинці вже чекало кілька людей. Коли нарешті сів у автобус, пальці ніг майже не відчував.
ЛеІ коли автобус рушив, Богдан зрозумів, що найважче не встати на ноги, а винести той тягар провини, який він носитиме до кінця своїх днів.
