**”Якби ми зустрілися раніше…”**
Сьогодні вранці я знову опинився в тій самій поліклініці. Сонячне світло лилося крізь брудні вікна, освітлюючи стурбовані обличчя людей у черзі. Я стояв біля підвіконня, спираючись спиною на холодний підвіконник. Раптом двері відчинилися, і в кабінет увійшла жінка.
— Ви всі до дванадцятого? — тихо запитала вона.
Олена — так її звали. Молода, але в очах вже світилася втома від безкінечного чекання. Я подивився на годинник: моя черга минула ще півгодини тому.
— Так, — відповів я. — Але тут усі з талончиками.
— Як же так? Навіщо тоді записуватися? — розгублено скрикнула вона.
Один із дідусів, сухорлявий, з сивими вусами, хитро посміхнувся:
— Дитинко, це ж безкоштовна медицина. Спочатку ветерана пропустили, потім завідуюча свою знайому провела… Ми чекаємо.
Олена зітхнула і підійшла до мене.
— Ви теж чекаєте? На котру годину?
— На дев’ять тридцять, — відповів я.
— То чому ви досі тут? — її брови здивовано піднялися.
— Лікар запізнюється, — пояснив дідусь. — Система.
Олену це обурило. Вона розвернулася, немов збиралася йти, але зупинилася.
— Може, краще в платну? — запропонувала вона.
— Там ті самі лікарі, — усміхнувся я. — Тільки гроші беруть.
Ми вийшли разом. Сонце гріло, але вітер дмухнув холодом.
— Ви на автобус? — запитав я.
— Ні, пройдуся.
Вона пішла повільно, а я, прихрамуючи, наздогнав її.
— Я вас впізнав. Ми в понеділок разом з поліклініки їхали. Ви живете недалеко від мене.
— Ви за мною стежите? — вона глянула на мене з підозрою.
— Ні… Так вийшло.
Недовго мовчки йшли. Потім сіли в автобус. На зупинці я показав на свій будинок.
— Ходіть завтра до Будинку культури. У нас там клуб. Співаємо, читаємо вірші. Вам сподобається.
— Це ваші друзі, — вона вагалася.
— Я був актором. Але не став ним. Дівчина на мосту попросила мене піднятися по металевим тросах… Я впав. Зламав ногу. Вона вийшла заміж за іншого.
Олена зацікавилася. Ми дійшли до її дому, але вона слухала, немов зачарована.
— Приходьте, — попросив я. — Я буду чекати.
Наступного дня вона прийшла. У клубі грали на гітарах, співали. Коли я заспівав, вона заплакала.
— Ви могли б стати знаменитим, — сказала вона потім.
— Але не став. І не жалкую. Та дівчина не варта була мого падіння.
Ми почали гуляти разом. Вона слухала мої вірші, розповідала про себе обережно, немов боялася відкритися.
А потім я захворів. Серце. Вона прийшла до мене, але було вже пізно.
Сьогодні я знову в поліклініці. Черга, ті самі обличчя. І раптом — нерівні кроки за спиною. Я обертаюся. Нікого. Але я знаю: вона йде поруч. Назавжди.
**Життя таке коротке. Не варто чекати, доки хтось інший пропустить тебе вперед.**
