Якби знати, як усе обернеться…
Автобус гойдався на вибоїнах. Водій лаявся, об’їжджаючи калюжі, інколи навіть виїжджаючи на зустрічну смугу. Людей у салоні було мало — робочий день, та й годі.
Тарас дивився у вікно на посинілий, проталий сніг. Ще трохи — і зовсім розтане, а там і літо не за горами. На черговій нерівності автобус підстрибнув, і водій знову гарненько вилаяся.
— Отак і без коліс можна залишитися.
Нарешті попереду вималювалася кладовищенська огорожа, за якою темніли ряди хрестів.
Кожного разу, приходячи сюди, Тарас відчував важке відчуття приреченості й миттєвості життя. Думка про те, що колись і він знайде тут спокій, була нестерпною. Він приходив не з власного бажання, а виконуючи обряд. Треба — значить треба: у встановлені дні вшанувати пам’ять близьких. Йому стало соромно за свої думки, і він гучно зітхнув.
Автобус зупинився біля воріт. Двері з шумом розчинилися, і пасажири вийшли, розминаючи ноги. Всі одразу ж рушили до ряду штучних квітів, що стояли вздовж паркану. Тарас теж повільно пішов, шукаючи живі. Яскраві воскові пелюстки рябило в очах. Наприкінці ряду він побачив жінку з відром червоних гвоздик.
Купив чотири квітки й увійшов на кладовище. Доріжки тонули у воді. Він намагався їх обходити, але під пухким снігом узбіччя теж хлюпало. Запізно згадав, що взяв старі зимові черевики.
Він дійшов майже до самого лісу і повернув ліворуч. Могилу дружини знайшов одразу — по хресту. «Треба вже пам’ятник ставити. А може, почекати? Син потім одразу для нас двох зробить?» Навколо вже не було тимчасових хрестів. Окинув поглядом «місто мертвих» — скільки нових могил з’явилося з осені…
Переступив через низьку огорожу й став у сніг, утоптав його, щоб не промокнути. Та все одно відчув холодну вологу.
— Здоровенька, Оленко.
З вицвілої фотографії в рамці біля хреста на нього всміхалася дружина. Він любив цей знімок. Запам’ятав її саме такою, хоча тут їй усього тридцять шість.
Згадав той День народження. Вранці побіг по квіти, а коли повернувся, Олена вже прокинулася, вдягла нову сукню. Він подарував їй золоті сережки. Вона одразу ж вдягла їх і радісно усміхнулася. Він встиг зняти цю мить. Ніби вчора було…
— З Днем народження. Сьогодні тобі виповнилося б п’ятдесят шість. — Тарас примірявся, куди покласти гвоздики.
Вся могила була вкрита штучними квітами, воткнутими в землю. Вони не вигоріли, не зникли, наче їх принесли лише вчора.
Тарас нахилився, дістав із снігу одну гілку жовтих квітів біля самого хреста, переставив її до ніг могили. На звільнене місце поклав гвоздики. Земля мерзла — квіти не воткнеш, а сніг розтане — і вони все одно впадуть. На тлі яскравих штучних бутонів вони виглядали скромно. Але живі.
— Сумую за тобою. Але часто сюди ходити не можу. Вибач і не сердься. Я заслужив лежати тут, а не ти. А життя розпорядилося інакше…
Він довго говорив, розповідав новини, дивлячись на портрет, доки ноги зовсім не замерзли. Час від часу тишу порушувало каркання ворон. І від цього ставало ще тривожніше.
— Піду вже, Оленко. Взяв старі черевики — і промочив ноги. Тепер і дорікти нікому. Прийду після Великодня, коли вже сухо буде. Тоді й могилку приберу, нове фото принесу, таке саме. Бо дуже ти тут гарна. Пробач мені за все. — Він зітхнув, переступив через огорожу й, не озираючись, пішов до виходу.
На зупинці вже чекало кілька людей. Коли автобус приїхав, Тарас ледве відчував пальці на ногах.
Додому дійшов ледве. Одразу зняв мокрі черевики й шкарпетки, поставив чайник. Коли закипів, випив дві склянки чаю з медом. Вдягнув сухі вовняні шкарпетки, ввімкнув телевізор і ліг на диван. Йшов якийсь фільм. Від чаю його розслабило, і потягнуло в дрімоту…
***
Настя прийшла до них на будівництво після технікуму. Молоденька, з ясними очима, веснянками на носі, а посмішка — наче перше весняне сонце з-за хмар. Тарас не приховував, що милувався нею. У нього ж дружина, син у третій клас ходить, а він не може відірвати очі від дівчини. І що робити, якщо вона постійно на очах? Не відвертатися ж.
Якось напередодні Нового року вони зустрілися на зупинці. Настя куталася у комір пальта. У її великих очах відбивалися вогні ліхтарів. Тарас поглядав на неї украдки. Коли під’їхав автобус, він розштовхав усіх і сів поруч.
— Здрастуй, Насте. Додому? — спитав він, щоб зав’язати розмову.
— Так. А ти?
— І я. — Тарас помовчав. — Ялинку вже прибрали?
— Ні. Тато завжди купував справжню. Вона лежала на балконі. А тридцятого грудня ми всі разом її прикрашали. ЯкийЯкий запах тоді стояв у хаті — так і віяло святом.
Тарас усміхнувся, згадуючи, як вони з Оленою вдвох ставили ялинку, а син підстрибував навколо, не в силах дочекатися, коли вже можна буде вішати цукерки.
