Якби знати, що так буде…
Автобус підстрибував на вибоїнах. Водій лаявся, об’їжджаючи заповнені водою ями, іноді навіть виїжджаючи на зустрічну смугу. Пасажирів було небагато — будній день таки.
Ярослав дивився у вікно на потемнілий, осівший сніг. Ще трохи — і він розтане, а там і до літа недалеко. На черговій вибоїні автобус підкинуло, і водій знову гарненько вилаявся.
— Так і без коліс можна залишитися.
Нарешті попереду показалася огорожа кладовища, за якою чорніли ряди пам’ятників.
Щоразу, приїжджаючи сюди, Ярослав відчував важке передчуття неминучості й миттєвості життя. Думка про те, що колись і він знайде тут спокій, була нестерпною. Приїжджав не за покликом серця, а через звичай. Так треба — іноді провідувати могили близьких у певні дати. Від своїх думок йому стало соромно, і він глибоко зітхнув.
Автобус зупинився перед воротами. Двері з шумом розчинилися, і пасажири почали виходити, розминаючи ноги. Люди одразу ж рушили до рядів штучних квітів, що стояли вздовж огорожі. Ярослав теж повільно йшов повз, шукаючи живі квіти. Від яскравих, наче покритих лаком, пелюсток у очах було яскраво. Наприкінці ряду він побачив жінку, перед якою стояло відро з червоними гвоздиками.
Ярослав купив чотири квітки й увійшов у ворота. Доріжки тонули у калюжах. Він намагався їх обходити, але під пухким снігом біля доріжок теж хлюпала вода. Запізно пожалкував, що вдягнув старі зимові черевики.
Він дійшов майже до самого краю лісу й повернув ліворуч. Могилу дружини знайшов одразу — за хрестом. «Треба вже ставити пам’ятник. А може, почекати? Син потім одразу на двох зробить?» Навколо вже не було тимчасових хрестів. Він оглянув місто мертвих, що простягалося вперед. Багато нових могил з’явилося з осені.
Переступив через низьку огорожу й став у осівший сніг, потоптався, притоптуючи. Відчув, що прохололо до ніг.
— Привіт, Олю.
З вицвілої фотографії в рамці біля хреста йому посміхалася дружина. Він любив цей знімок. Запам’ятав її саме такою, хоча тут їй усього тридцять шість.
Згадав той День народження. Вранці побігав за квітами, а коли повернувся, Оля вже прокинулася, вдягла нову сукню. Він подарував їй золоті сережки. Вона одразу ж вділа їх у вуха й щасливо посміхнулася. Він встиг зфотографувати той момент. Наче вчора було…
— З Днем народження. Сьогодні тобі виповнилося б п’ятдесят шість. — Ярослав примірявся, куди покласти гвоздики.
Вся могила була вкрита штучними квітами, оськребленими в землю. Ось вони не вигоріли, не зблякли, наче їх принесли лише вчора.
Ярослав нахилився, витягнув із снігу одну гілочку жовтих квітів перед самим хрестом, воткнув її в сніг у ногах могили. На її місце поклав гвоздики. Земля мерзла, квітки не встромлялися, а сніг скоро розтане — вони все одно впадуть. Вони виглядали скромно на тлі яскравих штучних бутонів. Але живі.
— Сумую за тобою. Але часто сюди приїжджати не можу. Пробач і не сердься. Я заслужив лежати тут, а не ти. А життя розпорядилося по-своєму…
Він говорив довго, розповідав новини, дивлячись на портрет, поки ноги зовсім не залибоніли. Час від часу тишу переривало каркання ворон. І від цього ставало ще тривожніше.
— Піду я, Олю. Вдяв старі черевики й промочив ноги. Тепер і лаяти нікому. Приїду після Великодня, коли тут буде сухо. Тоді й могилку приберу, нову фотку принесу — таку саму. Занадто ти тут гарна. Пробач мене за все. — Він зітхнув, переступив через огорожу й, не озираючись, пішов до виходу.
На зупинці вже чекали кілька людей. Коли він нарешті сів у автобус, пальці ніг уже мало відчував.
Додому ледве добрався. Одразу зняв мокрі черевики й шкарпетки, поставив чайник. Коли закипів, випив дві склянки чаю з медом. Вдів сухі вовняні шкарпетки, увімкнув телевізор і ліг на диван. Йшов якийсь фільм. Від чаю його розслабило, і потягнуло у сон…
***
Марійка прийшла до них на будівництво після технікуму. Молоденька, з великими очима, на носі веснушки, а посмішка — наче весняне сонечко визирає з-за хмар. Ярослав не приховував, що милувався нею. У нього ж дружина, син у третій клас ходить, а він не міг відвести очей від дівчини. І що робити, якщо вона постійно траплялася на очі? Не відвертатися ж.
Якось незадовго до Нового року вони зустрілися на автобусній зупинці. Марійка куталася в комір пальта. У великих очах відбивалися воні ліхтарів. Ярослав позирав на неї крадькома. Коли підійшов автобус, він розтовкав усіх і сів поруч.
— Привіт, Марійко. Додому? — спитав він, щоб зав’язати розмову.
— Так. А ти?
— І я. — Ярослав помовчав. — Ялинку вЯрослав закрив очі, відчуваючи, як час, ніби той сніг на могилі Олі, повільно тане, залишаючи лише спогади, в яких він назавжди застиг у пориві вітру між минулим і тим, що так і не настане.
