«Я їй сказала: якби в тебе була хоч краплина совісті — ти б хоч раз вимила за собою посуду». А син звинуватив мене в тому, що я руйную його сім’ю.
Мені було лише 22, коли чоловік нас покинув. На руках — дворічний син. Данилко. Його, мабуть, давили родинні обов’язки — треба було працювати, приносити гроші, думати не тільки про себе. А він хотів іншого: легкості, розваг, жінок молодших. І пішов. Просто одного дня не повернувся додому. Не важливо, яким він був чоловіком — все ж таки разом було якось легше. А тоді все впало мені на плечі.
Данилко пішов до садочка, а я — на роботу. День за днем. Бувало, приходила додому ледь жива. Але в хаті завжди був лад, їжа на плиті, дитина — чиста, сита, у випрасуваному. Так мене виховала мама. Тодішнє покоління було зовсім інше.
Не приховую, Данилка я розпестила. У двадцять сім він навіть картоплі підсмажити не вміє. Усе робила за нього. А потім він одружився. Я навіть зраділа: нехай тепер дружина доглядає. Я ж нарешті займуся собою. Може, знайду підробіток, або просто відпочину після усіх цих років. Та не тут-то й було.
Данило заявив: «Мамо, ми з Соломією трохи поживемо в тебе, поки не влаштуємося». Ну що ж, пустила. Подумала — молоді, нехай собі живуть. Соломія готуватиме, пратиме, прибиратиме, як і належить дружині. Я потерплю. Та вийшло зовсім навпаки.
Соломія виявилася… м’яко кажучи, не господаркою. Не прибирає, не миє, не прає ні свої речі, ні Данилові. Навіть чашку за собою не прибере. Три місяці я жила, як у гуртожитку — трохи не чергування біля плити вводила. Готувала на трьох, прибирала, прала, виносила сміття. А вони? Соломія цілими днями гортала телефон або гуляла з подружками. Данило працював, а вона — ледарювала.
Коли я поверталася додому після зміни, бачила справжній хаос. Брудний посуд у мийці, на столі — крихти, на підлозі — волосся. У холодильнику — пусто. Ні борщу, ні юшки, навіть яєчні. Усе лягало на мене: зайди до крамниці, купи продукти, звари, потім ще й усі прибери за всіма.
І це тривало тижнями. Одного разу Соломія підійшла до мене на кухні, коли я мила посуд, і спокійно поставила біля раковини тарілку. Стару, з залишками їжі, з мушками. Видно, пролежала у її кімнаті не один день. Я не витримала.
Сказала: «Соломіє, якщо в тебе є хоч крапля совісті — вимий посуд. Хоч раз. Я не прибиральниця. Я працюю, втомлююся. Ти молода, сильна, доросла жінка. Що в цьому складного — віднести тарілку й вимити її за собою?»
А знаєте, що вона зробила? Наступного дня вони з’їхали. Зняли квартиру й пішли, не попрощавшись. А Данило мені потім сказав: «Ти руйнуєш мою сім’ю. Тобі усе не так. Ти чіпляєшся». Я? Я, яка їх годувала, прибирала за ними, прала, терпіла це бездіяльність місяцями?
Більше я не втручаюся. Тепер у моїй хаті чисто та спокійно. Доглядаю лише за собою. Яке щастя — приходити додому й не бачити сковороди з пригорілими шматочками на плиті. Сучасна молодь не знає, що таке праця. Усе хочуть на блюдечку. А поваги — ні краплини.
