Якби знати, що так буде…
Автобус підстрибував на вибоїнах. Водій лаявся, об’їжджаючи залиті водою ями, інколи навіть виїжджав на зустрічну смугу. Народу в автобусі було небагато — робочий день такий.
Ростислав дивився у вікно на посілий, зчорнілий сніг. Скоро він зовсім розтане, а там і до літа рукою подати. На черговій вибоїні автобус підкинуло, і водій знову гарненько вилаяся.
— Так і без коліс можна залишитися.
Нарешті попереду показалася огорожа кладовища, за якою темніли ряди пам’ятників.
Кожного разу, приїжджаючи сюди, Ростислав відчував важке відчуття приреченості й миттєвості життя. Думка про те, що колись і він знайде тут спокій, була нестерпною. Приїжджав він не по власному бажанню, а виконуючи обряд. Так треба — час від часу приходити на могили близьких у певні дні. Йому стало соромно за свої думки, і він глибоко зітхнув.
Автобус зупинився біля воріт кладовища. Двері з гуркотом розчинилися, і пасажири почали виходити, розминаючи ноги. Люди одразу ж попрямували до ряду штучних квітів, що стояли вздовж огорожі. Ростислав теж повільно пройшов повз, шукаючи живі квіти. Від яскравих воскових пелюсток у очах почало рябіти. Наприкінці ряду він помітив жінку з відром, у якому стояли червоні гвоздики.
Купивши чотири квітки, Ростислав увійшов на кладовище. Доріжки тонули в калюжах. Він намагався їх обходити, але й під пухким снігом біля доріжок хлюпала вода. Запізно пожалкував, що вдягнув старі зимові черевики.
Дійшовши майже до самого лісу, він повернув ліворуч. Могилу дружини знайшов одразу за хрестом. «Час уже ставити пам’ятник. А може, почекати? Син потім зробить одразу для обох…» Навколо не залишилося тимчасових хрестів. Він оглянув місто мертвих, що простягалося вперед. Багато нових могил з’явилося з осені.
Переступив через низьку огорожу й став у сніг, притоптуючи, щоб утрамбувати його. Відчув, що все ж промочив ноги.
— Привіт, Олесю.
З вицвілої фотографії в рамці, що стояла біля хреста, на нього посміхалася дружина. Він любив цей знімок. Запам’ятав її саме такою, хоча тут їй лише тридцять шість.
Згадав той День народження. Вранці він побіг по квіти, а коли повернувся, Олеся вже прокинулася, вдягнула нову сукню. Він подарував їй золоті сережки. Вона одразу ж встромила їх у вуха й сяяла від щастя. Він встиг зняти цей момент. Ніби вчора було…
— З Днем народження. Сьогодні тобі виповнилося б п’ятдесят шість. — Ростислав примірявся, куди покласти гвоздики.
Вся могила була вкрита штучними квітами, осілими в землю. Вони не вигоріли, не втратили кольору, ніби їх принесли лише вчора.
Ростислав нахилився, витягнув із снігу одну жовту гілочку перед самим хрестом і встромив її в сніг у ніг могили. А на її місце поклав гвоздики. Земля мерзла, крихкі стебла не пробивали, а сніг скоро розтане — квіти все одно впадуть. Вони виглядали скромно на тлі яскравих штучних бутонів. Але все ж живі.
— Сумую за тобою. Та часто сюди ходити не можу. Пробач і не сердься. Я заслуговував лежати тут, а не ти. А життя вже як вирішило…
Він довго розповідав новини, дивлячись на портрет, поки ноги зовсім не замерзли. Час від часу тишу порушувало каркання ворон. І від цього ставало ще сумніше.
— Піду я, Олесю. Вдягнув старі черевики й промочив ноги. І дорікнути вже нікому. Прийду після Великодня, коли вже буде сухо. Тоді й могилку приберу, нову фотку принесу, таку саму. Бо ти тут дуже гарна. Пробач мене за все. — Він зітхнув, переступив через огорожу й, не озираючись, пішов до виходу.
На зупинці вже чекали кілька людей. Коли він нарешті сів у автобус, пальці ніг майже не відчувалися.
Додійшов ледве. Одразу зняв мокрі черевики й шкарпетки, поставив чайник, а коли він закипів, випив дві склянки чаю з медом. Вдів сухі вовняні шкарпетки, увімкнув телевізор і ліг на диван. Ішов якийсь фільм. Від чаю Ростислава розслабило, і його потягнуло в сон…
***
Марійка прийшла до них на будівництво після технікуму. Молоденька, з великими очима, на носі веснянки, а посмішка така, ніби весняне сонечко визирнуло з-за хмар. Ростислав не приховував, що милується нею. У нього ж дружина, син у третій клас ходить, а він не може відірвати очі від цієї дівчини. І що робити, якщо вона постійно трапляється на очі? Не відвертатися ж.
Якось незадовго до Нового року вони зустрілися на автобусній зупинці. Марійка куталася у комір пальта. У великих очах відбивалися вогні ліхтарів. Ростислав кидав на неї крадькома погляди. Коли під’їхав автобус, він пройшов за нею й сів поруч.
— Привіт, Марійко. Додому? — спитавЙого очі знову заповнилися сльозами, коли він усвідомив, що життя не поверне назад, а провину можна лише нести, а не виправити.
