Автобус підстрибував на вибоїнах. Водій лаявся, об’їжджаючи залиті водою ями, інколи навіть виїжджав на зустрічну смугу. Людей у салоні було мало — будній день.
Борис дивився у вікно на почорнілий сніг. Зовсім скоро він розтане, а там і літо не за горами. На черговій вибоїні автобус підскочив, і водій знову вилаявся.
— Так і без коліс залишитися можна.
Попереду показалася кладовищенська огорожа, за якою темніли ряди могил.
Кожного разу, коли він приїжджав сюди, його охоплювало важке відчуття неминучості та миттєвості життя. Думка про те, що колись і він знайде тут спокій, була нестерпною. Він приходив сюди не від серця, а через обов’язок. Так треба — відвідувати могили близьких у певні дні. Йому стало соромно за свої думки, і він глибоко зітхнув.
Автобус зупинився біля воріт кладовища. Пасажири вийшли, розминаючи ноги. Люди відразу ж потягнулися до кіосків з штучними квітами. Борис повільно пройшов повз, видивляючи живі квіти. В кінці ряду він помітив жінку з відерком червоних гвоздик.
Він купив чотири квітки й увійшов на територію. Доріжки тонули у калюжах. Він обходив їх, але під пухким снігом теж було мокро. Запізно згадав, що вдягнув старі зимові черевики.
Пройшов майже до лісу і звернув ліворуч. Могилу дружини знайшов одразу за хрестом. «Треба вже пам’ятник ставити… А може, почекати? Син потім зробить.» Навколо вже не було тимчасових хрестів. Він окинув поглядом ряди могил. Багато нових з’явилося з осені.
Переступив через низьку огорожу й став у сніг, притоптав його. Відчув, що ноги промокли.
— Привіт, Олесю.
З вигорілої фотографії в рамці біля хреста на нього посміхалася дружина. Він любив цей знімок. Запам’ятав її саме такою, хоча їй тут лише тридцять шість.
Згадав той День народження. Вранці побігав за квітами, а коли повернувся, Олеся вже прокинулася, вдягнула нову сукню. Він подарував їй золоті сережки. Вона одразу встромила їх у вуха й щасливо посміхнулася. Він встиг зфотографувати цю мить. Наче було вчора…
— З Днем народження. Сьогодні тобі виповнилося б п’ятдесят шість. — Борис примірявся, куди покласти гвоздики.
Вся могила була вкрита штучними квітами, воткнутими в землю. Вони не вигоріли, не зів’яли, наче їх принесли вчора.
Він нахилився, витягнув із снігу жовті квіти перед самим хрестом і переставив їх у ноги могили. На їхнє місце поклав гвоздики. Земля замерзла, квіти не воткнеш, а сніг розтане — і вони впадуть. Вони виглядали скромно на тлі яскравих штучних бутонів. Але були живі.
— Сумую. Але часто сюди прийти не можу. Пробач і не сердься. Я заслужив лежати тут, а не ти. А життя розпорядилося інакше…
Він розповідав новини, дивлячись на фотографію, поки ноги не заніміли від холоду. Тишу час від часу порушувало каркання ворон. І від цього ставало ще сумніше.
— Піду я, Олесю. Надів старі черевики і промочив ноги. А дорікти вже нікому. Прийду після Великодня, коли буде сухо. Тоді й могилу приберу, нову фотку принесу, таку саму. Гарна ж ти тут… Пробач мене за все. — Він зітхнув, переступив через огорожу й, не озираючись, пішов до виходу.
На зупинці вже чекали інші люди. Коли він нарешті сів у автобус, майже не відчував пальців на ногах.
Доділ ледве дійшов. Взуття і шкарпетки були мокрі. Він поставив чайник, випив дві чашки чаю з медом, надів сухі вовняні шкарпетки, ввімкнув телевізор і ліг на диван. Йшов якийсь фільм. Від чаю його розслабило, і він засинав…
***
Настя прийшла на будівництво після технікуму. Молоденька, з великими очима, веснянками на носі та усмішкою, наче сонце з-за хмар. Борис не міг відвести від неї очей. У нього була дружина, син у третій клас ходив, а він не міг не дивитися на цю дівчину.
Незадовго до Нового року вони зустрілися на зупинці. Настя куталася в комір пальта. У її очах відбивалися вогні ліхтарів. Він поглядав на неї збоку. Коли під’їхав автобус, він пропустив її вперед і сів поряд.
— Привіт, Настю. Додому?
— Так. А ви?
— І я. — Він замовк. — Ялинку вже прибрали?
— Ні. Тато завжди купував справжню. Вона лежала на балконі. А тридцятого грудня ми всі разом її прикрашали. Який же запах тоді стояв у домі! І відразу ставало святочно.
— Сьогодні ж саме тридцяте. У тебе справжня ялинка на балконі? — запитав Борис.
Настя сміялася дзвінко і щиро. Він не міг надивитися.
— Батьки далеко, а в мене штучна. Зараз прийду, зберу її, прикрашу. Обов’язково повішу цукерки — так мама робила. Потім питиму чай і дивитимуся на неї. — Вона знову засміялася.
Борис уявив кімнату, ялинБорис лежав із закритими очима, розуміючи, що справжнє покарання — не біль, а неможливість повернути час і виправити те, що вже ніколи не зміниш.
