«Юрію, які це хрестини в ресторані? Ще й подарунок купувати», — сказала я чоловікові, коли дізналася, що наша донька влаштовує пишні хрестини для своєї дитинки. Ця історія про те, як ми з Юрком намагалися зрозуміти, як відзначити хрестини онуки, і чому це викликало стільки суперечок.
Запрошення на хрестини
Наша донька, Олеся, народила донечку півроку тому. Онука, Соломія, — наша перша дитина в родині, і ми з Юрієм не нарадуємося на неї. Коли Олеся оголосила, що планує хрестини, я зраділа: це важлива подія, і хотілося, щоб усе було за звичаєм. Але потім вона сказала, що хрестини відбудуться не просто в церкві з кавуванням вдома, а в ресторані, з юрбою гостей, ведучим і навіть фотографом. Я здивувалася: «Олесю, навіщо так розкішно? Це ж хрестини, а не весілля!»
Олеся пояснила, що хоче зробити все гарно, щоб залишилося в пам’яті. Її чоловік, Богдан, підтримав: мовляв, це їхня перша дитина, і вони хочуть святкувати по-особливому. Я не сперечалася, але в душі було неспокійно. Ми з Юрієм — люди прості, жили скромно, і такі витрати на хрестини здавалися нам зайвими.
Питання подарунка
Найважче почалося, коли я замислилася над подарунком. На хрестини прийнято дарувати щось значуще: хрестик, ікону, гроші на майбутнє дитини. Але Олеся натякнула, що в ресторані будуть гості, і «просто так прийти невиховано». Я спитала: «То що, у конверті гроші дарувати?» Вона неохоче відповіла: «Ну, як хочете, але всі щось даруватимуть». Я прикинула: тисячу гривень у конверт класти якось нерішуче, а більше в нас із Юрком нема. Пенсія у нас невелика, а заощадження ми витратили на ремонт даху.
Юрко запропонував взагалі не йти до ресторану. «Прийдемо наступного дня, привітаємо Соломію вдома, подаруємо щось від душі», — сказав він. Я погодилася: вдома якось тепліше, і не треба думати, скільки класти в конверт. Ми вирішили купити срібний хрестик і гарну дитячу Біблію — подарунок і символічний, і від серця.
Розмова з донькою
Коли я розповіла Олесі про наш план, вона образилася. «Мамо, це що, ви на хрестини не прийдете? Це ж важливий день для Соломії, а ви так просто відмовляєтесь!» Я намагалася пояснити, що ми не проти хрестин, просто не хочемо брати участь у цьому «ресторанному шоу». Але Олеся сприйняла це як образу. «Усі бабусі й дідусі будуть, а ви що, не хочете бути частиною родини?» — сказала вона. Мене це вразило. Звісно, ми хочемо бути частиною родини, але чому це обов’язково має бути в ресторані?
Юрко й взагалі був категоричний: «Якщо вони хочуть витрачати купу грошей, їхня справа, а ми краще вдома посидимо з онукою». Але я бачила, що Олеся засмучена, і почала сумніватися. Може, ми й справді занадто старозавітні? Може, треба було погодитися й прийти, навіть якщо нам це не до душі?
Як ми вийшли з ситуації
У підсумку ми знайшли компроміс. Ми з Юрком пішли до церкви на сам обряд хрещення — це було зворушливо і щиро. Соломія в білій сукні виглядала, немов янголятко. А на бенкет у ресторан ми не пішли, але наступного дня прийшли до Олесі й Богдана додому. Подарували хрестик і Біблію, посиділи з онукою, випили кави. Олеся спочатку була трохи розчарована, але потім відтанула, особливо коли побачила, як Соломія тягнеться до нас.
Я зрозуміла, що традиції для кожного свої. Для Олесі важливо було влаштувати свято, а для нас із Юрком — просто бути поруч із онукою. Але все одно залишився осад: невже тепер кожне родинне свято буде таким — з конвертами й обов’язками?
Якщо у вас були подібні ситуації, напишіть, як ви виходили з них? Як знайти баланс між своїми принципами й бажаннями дітей? Чи, може, ми з Юрком і справді занадто вперті зі своєю «скромністю»? Діліться, мені потрібна порада.
