**Щоденниковий запис**
«Богдане, які ж то хрестини в ресторані? Треба ж ще й подарунок вигадати», — сказала я чоловікові, коли дізналася, що наша донька влаштовує пишне свято для своєї дитинки. Ця історія про те, як ми з чоловіком намагалися зрозуміти, як правильно відсвяткувати хрестини онучки, і чому це викликало такі суперечки.
**Запрошення на хрестини**
Наша донька, Олеся, народила дівчинку півроку тому. Онука, Соломійка, — перша дитина в сім’ї, і ми з Богданом не намилуємося нею. Коли Олеся повідомила, що планує хрестини, я зраділа: це важлива подія, і я хотіла, щоб усе було за традицією. Але потім вона розповіла, що хрестини будуть не просто в церкві з чаюванням вдома, а в ресторані, з купою гостей, ведучим та навіть фотографом. Я здивувалася: «Олесю, навіщо так розкішно? Це ж хрестини, а не весілля!»
Олеся пояснила, що хоче зробити все гарно, щоб залишилося в пам’яті. Її чоловік, Орест, підтримав: мовляв, це їхня перша дитина, і вони хочуть відсвяткувати особливо. Я не сперечалася, але в душі було неспокійно. Ми з Богданом — люди прості, жили скромно, і такі витрати на хрестини здавалися нам зайвими.
**Питання подарунка**
Найскладніше почалося, коли я задумалася про подарунок. На хрестини прийнято дарувати щось знакове: хрестик, ікону, гроші на майбутнє дитини. Але Олеся натякнула, що в ресторані будуть гості, і «просто так прийти невиховано». Я запитала: «То що, у конверт гроші покласти?» Вона ухилилася: «Ну, як знаєте, але всі щось дарують». Я прикинула: тисячу гривень у конверт не покладеш, це несерйозно, а більше в нас із Богданом немає. Пенсія у нас невелика, а заощадження пішли на ремонт даху.
Богдан запропонував взагалі не йти в ресторан. «Прийдемо наступного дня, привітаємо Соломійку вдома, подаруємо щось із душі», — сказав він. Я погодилася: вдома якось затишніше, і не треба думати, скільки в конверт класти. Ми вирішили купити срібний хрестик і гарну дитячу Біблію — подарунок і символічний, і від серця.
**Розмова з донькою**
Коли я розповіла Олесі про наш план, вона образилася. «Мамо, це що, ви на хрестини не прийдете? Це ж важливий день для Соломійки, а ви так просто відмовляєтеся!» Я намагалася пояснити, що ми не проти хрестин, просто не хочемо бути частиною цього «ресторанного шоу». Але Олеся сприйняла це як образу. «Усі бабусі й дідусі будуть, а ви що, не хочете бути частиною родини?» — сказала вона. Мене це зачепило. Звісно, ми хочемо бути частиною родини, але чому це обов’язково має бути в ресторані?
Богдан був категоричний: «Якщо вони хочуть витрачати купу грошей — їхня справа, а ми краще вдома посидимо з онукою». Але я бачила, що Олеся засмучена, і почала сумніватися. Може, ми дійсно занадто старого покоління? Може, треба було погодитися і піти, навіть якщо нам це не до душі?
**Як ми знайшли вихід**
Зрештою ми знайшли компроміс. Ми з Богданом пішли до церкви на сам обряд хрещення — було зворушливо і щиро. Соломійка у білій сукні виглядала як янголятко. А на банкет у ресторані ми не пішли, а наступного дня приїхали до Олесі й Ореста додому. Подарували хрестик і Біблію, посиділи з онукою, попили чаю. Олеся спочатку була трохи ображена, але потім відійшла, особливо коли побачила, як Соломійка тягнеться до нас.
Я зрозуміла, що традиції у кожного свої. Для Олесі було важливо влаштувати свято, а для нас із Богданом — просто бути поруч із онукою. Але все одно залишився осадок: невже тепер кожне родинне свято буде таким — із конвертами й обов’язками?
Якщо у вас були подібні ситуації, напишіть, як ви знаходили вихід. Як знайти баланс між своїми принципами й бажаннями дітей? Чи, може, ми з Богданом таки перегинаємо зі своєю «скромністю»? Діліться, бо мені потрібна порада.
