Якось телефонує мені двоюрідна тітка й кличе на весілля своєї доньки моєї двоюрідної племінниці, яку востаннє я бачила, коли їй було шість років. Саме їй.
Особливою сімейною теплотою я не відзначаюсь, але відмовитись було неможливо.
Та за 20 років хоч раз зберемось, тільки спробуй не прийти, суворо сказала тітка.
І запрошення з голубками та трояндами від Світлани й Анатолія на гарному папері надіслали, і за кілька днів нагадали
Ну що ж, змарнована субота, а діватися нікуди.
От я й приїжджаю з букетиком, з кепським настроєм та бажанням зникнути за годинку-другу по-англійськи до ресторану «Дніпро» в Києві. Заходжу у банкетний зал, мене садять за стіл до компанії веселих молодих парубків друзів нареченого. Вони сто грам уже пропустили й починають хвалити, мовляв, яка у нареченої чудова тітка, ну зовсім не тітка, а просто лялечка, давайте знайомитись ближче й веселитися на всю котушку. От і почали.
Наречену я, звісно ж, не впізнала стільки літ минуло, а вона із смуглявої дівчинки стала пишною блондинкою зі значним бюстом. Дівчинкою вона мені подобалась більше.
А загалом якось похмуро: повно сердитих тіток із дядьками, жених із поглядом загнаної лами, наречена вся в захваті від власної краси, і якби не наша весела компанія, здавалося б не весілля, а поминки. Тітки дивляться з-під лоба.
Я пропустила перше коло тостів, але тут починається другий тур. З мене.
Тамада, з’ясувавши, хто я, широко посміхається й трубить:
А наразі молодих привітає молода та гарна тітка нареченої!
Я щиро кажу:
Любі Світлано та Анатолію!..
І тут зал завмирає в крижаній тиші, і в цю ж мить до мене доходить: щось тітки моєї я не бачу, й навряд чи вона так змінилася, що я не впізнала б.
Наречену звати Люба, крізь зуби прошипіла навпроти тітка у рожевому. Жениха Олег.
Як це Люба? Який Олег?
Прийшла на чуже свято наїстися-напитися, докинула та жінка. Є у нас один, теж на проводи в армію приперся, насилу вигнали Совісті в людей нема.
Тут я зрозуміла веселощі лише починаються. Гості насторожились, засяяли недобрим блиском в очах, уже почали підводитись. Рукавів ще не засукували, але все до того йшло.
Та ось же в мене запрошення! вигукнула я, трясучи листівкою. Тут чітко: Світлана і Анатолій, ресторан, банкетний зал.
Врятував мене офіціант:
Дівчино, каже, у нас ще один банкетний зал, на другому поверсі, може, вам туди?
Авжеж їй! Пообідати нахаляву захотіла, тут засвітилася, зараз і туди попрямує, уїдливо прокоментувала тітка в рожевому. Як таких без сорому й чести земля носить!
А нахабство, Ірино Петрівно, друге щастя, додала тітка у салатовому, ще противніша.
Варто сказати, я не виглядаю ані як пройдисвітка, ані махінаторка, але збоку, мабуть, видніше. Друзі жениха вступилися за мене й отримали у відповідь від тітки в бузковому:
Дивись, яка, вже хлопцям голови закрутила!
А пані у рожевому додала:
Ось така ж нашу головбухову чоловіка відвела, тільки відвернись і вже стрічки ріже, відьма.
Чужих чоловіків я зроду не відбивала, але тут почувалася справжньою розлучницею. Навіть почала придивлятись: може, який і згодиться? Все одно вже марно, скільки тих «гріхів»
На щастя, добрий офіціант збігав у інший зал і привів мою тітку, яка швидко зорієнтувалася й запевнила, що знає мене давно хоча при цьому підморгувала в різні боки, наче натякала: з головою у мене все життя негаразд.
Коротше, мене забрали в інший зал, де справді були смуглява красуня Світлана й, здається, якийсь Анатолій, і довго напували міцними напоями.
Добре хоч подарунок не встигла вручити.
А проводжали мене додому хлопці з тієї, першої, чужої весільної компаніїІз посмішкою, змішаною з розгубленістю, я дивилася на святковий стіл, де вже чекали знайомі й не зовсім обличчя. Тітка схвально поплескала мене по плечу:
Молодець, що не розгубилася, прошепотіла вона. Бачиш, сімейка яка чужинця не впустять, а своїм ковбасу відріжуть.
Весільна метушня швидко затягнула мене у вир привітань, тостів і цілунків у щоку від давно забутих родичів. Дружба з веселими парубками залишилася у минулому залі але я таки помітила, що один із них мигцем підморгнув мені з-поза спини тітоньки у салатовому, вдаючи, ніби перевіряє на міцність торт.
Коли тремтячими руками я вручала подарунок справжній Світлані, вона здивовано нахилилася:
Чула, у вас з нашою Любо́ю все йшло веселіше, ніж у нас тут!
Я зітхнула й усміхнулася:
Тепер у мене буде дві історії: як загубила родину і як знайшла її двічі за одну суботу.
Під кінець вечора, на запах тортів і коньяку, до нашого залу забіг офіціант із попереднього весілля:
Ви тут не бачили пані у рожевому? Її шукають буцімто вона вкрала нашого нареченого!
Усі засміялися, розморожуючи кригу офіціозу. Я підморгнула тітці:
Хіба не про таких у нашій родині кажуть зірка кожного банкету?
Смакуючи останнім ковтком кави під гомін родинного хору, я вже знала: якщо раптом покличуть на похорон, неодмінно перевірю адресу. Але й від такого весілля утримуватися не стану у кого ще випаде нагода за одне свято зіграти одразу дві ролі?
