Якби ми зустрілися раніше…
Оксана прийшла до поліклініки вчасно, забрала у реєстратурі картку та піднялась на другий поверх. Біля дванадцятого кабінету всі лавки були зайняті людьми похилого віку. Біля вікна, спиною до підвіконня, стояв чоловік.
— Ви всі до дванадцятого? — несміливо запитала Оксана.
— До дванадцятого. А ви станете ось за тим чоловіком біля вікна, — відповіла одна з жінок.
— А в мене талончик, — сказала Оксана й потягнулася за ним у кишеню.
— А тут усі з талончиками, — сипким голосом відповів сивий сухорлявий дідусь.
Оксана спіймала цікавий погляд чоловіка біля вікна та підійшла до нього.
— У вас теж талончик? На котру годину? — звернулася вона до нього.
Він виглядав молодшим за інших і здавався спокійним.
— На дев’яту тридцять, — охоче відповів чоловік.
Оксана розгублено подивилася на нього.
— Навіщо ж ви чергу зайняли? Ваш час уже давно минув. Чи ви запізнилися? — спитала вона.
— Ми не запізнилися, навіть прийшли раніше, а от лікар спізнюється, — втрутився у розмову сивий дідусь, і всі, хто сидів біля кабінету, заворушилися, почали нарікати на несправедливість.
— Як так? Навіщо тоді талончики, якщо прийом за живою чергою? — запитала Оксана, звертаючись до балакучого діда.
— Хочете скаржитися? Даремно. Спочатку ветеран пройшов без черги. Збрехав, звичайно — йому років сімдесят, не більше. Потім завідувачка привела свою знайому. Сорок хвилин у кабінеті “консиліум” влаштовували. От і сидимо, чекаємо. Що ви хочете? Безкоштовна медицина, — бурмотів дідусь.
— Такими темпами ми до вечора не потрапимо. І що, знову брати талон? — обурилася Оксана, шукаючи підтримки в чоловіка біля вікна.
— Не хвилюйтесь, усіх прийме, хоч і на швидку руку. Лікар теж людина. Розуміє, але змінити нічого не може. Система, — піднімаючи вгору худий палець, промовив сивий дідусь. — У них правило просте: не подобається — йдіть до приватної клініки.
— Але ж це неправильно… — Обурення росло в Оксані, як пара в киплячому чайнику.
— Раджу вам не нервувати. Нічого не зміните, тільки собі шкоду завдасте, — філософськи промовив чоловік біля вікна.
Оксана встала поруч, роздумуючи: чекати дві години чи йти геть?
— До ортопеда завжди важко потрапити. Він один, а нас багато. Пошле на рентген, а там теж черга. Потім зі знімком знов сюди… — Дідусь у розпачі махнув рукою.
Черга підтримала його, знову загула, заворушилася.
«Може, варто піти?» — подумала Оксана, але не рухалася з місця, сподіваючись на диво.
— Що, не можете вирішити піти? — спитав чоловік.
Оксана глянула на нього, але не відповіла.
— У вас щось серйозне? — знову запитав він.
— Тут, здається, у всіх серйозне. — Оксана відірвалася від підвіконня, кинула останній погляд на дванадцятий кабінет і пішла коридором до сходів.
Вона почула за спиною нерівні кроки й озирнулася. Чоловік, кульгаючи, наздоганяв її.
— Ви теж вирішили піти? — спитала Оксана.
Їй стало легше від того, що вони пішли разом.
— А до приватної не пробували звернутися? — знову запитала вона.
— Там ті самі лікарі, тільки гроші беруть, — відповів чоловік.
Вони разом вийшли з поліклініки.
— Ви на автобус? — спитав він.
— Ні. Трохи пройдуся пішки, заспокоюсь. — Оксана пройшла повз зупинку.
— Почекайте, я з вами, — покликав її чоловік.
— Вам, мабуть, важко йти? Краще б дочекалися автобуса, — сказала йому Оксана й мимоволі сповільнила крок.
«Все одно не відстане. Ось причепився», — подумала вона.
— Я вас впізнав. Ми разом брали талони у понеділок, потім їхали додому одним автобусом. Ви живете недалеко від мене — вийшли на одній зупинці.
— Ви за мною стежили? — спалахнула Оксана.
«Точно ненормальний».
— Ні. Так вийшло.
Деякий час вони йшли мовчки. Оксана намагалася підлаштувати під його крок, щоб йому було легше. ЧВони зустрілися вже пізно, але ці миті разом стали для неї найдорожчими, і тепер, стоячи біля його могили, Оксана усвідомила, що втратила щось дуже важливе – щось, що вже ніколи не повернеться.
