Я їй й сказала: “Якби в тебе була хоч крапля совісті, ти б хоча б раз вимила за собою тарілку!” А син тепер звинувачує мене, що я руйную його сім’ю.
Мені ледве виповнилося 22, коли чоловік нас кинув. На руках — дворічний син. Дениско. Його, мабуть, так обтяжували родинні обов’язки — треба було працювати, заробляти, думати не тільки про себе. А він хотів іншого: легкості, розваг, жінок помолодше. І пішов. Просто одного дня не повернувся. Яким би він не був чоловіком — але разом якось легше. Тоді ж увесь тягар впав на мої плечі.
Дениско пішов у садочок, а я — на роботу. День за днем. Бувало, поверталася ледь жива. Та в домі завжди було чисто, на плиті — гаряча їжа, дитина — сита, в випрасуваному. Так мене виховала мама. Тодішнє покоління було зовсім іншим.
Не заперечу, Дениска я розпестила. У двадцять сім він навіть драників не вміє смажити. Все за нього робила. А потім він одружився. Я навіть зраділа: хай тепер дружина доглядає. Я нарешті займуся собою. Може, знайду підробіток, або просто відпочину після усіх цих років. Та не тут-то було.
Денис заявив: “Мамо, ми з Софійкою трохи поживемо в тебе, поки не вирішимо, що робити далі”. Що ж, прийняла. Подумала — молоді, хай собі живуть. Софійка буде варити, прибирати, прати, як і належить дружині. Я потерплю. Та вийшло зовсім навпаки.
Софійка виявилася… м’яко кажучи, не господаркою. Не прибирає, не миє, не прає ні свої речі, ні Денисові. Навіть чашку за собою не схопить. Три місяці я жила, як у гуртожитку — хіба що чергування на кухні не вводила. Варила на трьох, мила, прала, виносила сміття. А вони? Софійка цілими днями гортала телефон або гуляла з подружками. Денис працював, а вона — нічого не робила.
Коли я поверталася після зміни, бачила справжнісінький майданчик апокаліпсису. Брудний посуд у мийці, на столі — крихти, на підлозі — волосся. У холодильнику — пусто. Ні борщу, ні юшки, навіть омлету. Все лягало на мене: зайди в магазин, купи продукти, звари, потім ще й вимий за всіма.
І так тривало тижнями. Одного разу Софійка зайшла на кухню, коли я мила посуд, і спокійно поставила на мийку тарілку. Стару, з засохлими залишками їжі, з мушками. Видно, пролежала в її кімнаті не один день. Я не стерпіла.
Сказала: “Софійко, якщо в тебе є хоч крапля совісті — вимий за собою посуд. Хоч раз. Я не прибиральниця. Я працюю, втомлююся. Ти молода, сильна, доросла жінка. Що в цьому складного — віднести тарілку і вимити її?”
А знаєте, що вона зробила? Наступного дня вони з’їхали. Зняли квартиру і пішли, навіть не попрощавшись. А Денис потім мені каже: “Ти руйнуєш мою сім’ю. Тобі все не так. Ти до всіх причеплюєшся”. Я?! Я, яка їх годувала, прибирала, прала, терпіла їхнє неробство місяцями?
Тепер я не втручаюся. У моєму домі знову чисто і тихо. Доглядаю тільки за собою. Яке ж щастя — приходити додому і не бачити сковорідки з пригорілою кашею. Сучасна молодь не знає, що таке праця. Усім подавай усе на тарілочці. А поваги — ніякої.
