«Який же він став гарним. Якби трохи заможніший був, працював у престижній компанії, можливо, я б і закохалася», — подумала Олеся.
— Ну, Іване, ти за мене. Якщо щось — телефон під рукою. Не на Місяць ж летіму, — сказав Андрій, простягаючи руку своєму заступнику та другові.
— Зрозумів, не хвилюйся. До речі, ти так і не сказав, куди в відпустку їдеш. У Карпати чи на Одещину? — Іван потиснув йому руку.
— Хіба не казав? До мами. Треба дах лагодити, паркан підправити. Батько колись усім займався, а після його смерті все почало розвалюватися. Не пам’ятаю, коли востаннє з вудкою на річці сидів.
— Я взагалі ніколи не рибалив. Справжній міський хлопець. Навіть заздрю тобі, — зітхнув Іван. — Приїдеш, розповіси, — крикнув він у спину Андрію.
Радіючи, що завтра вже буде далеко від шумного Києва, обійме маму, вдихне свіже повітря дитинства, Андрій їхав додому й посміхався.
Він виріс у невеличкому селі. Мати вчителька, батько будівельник. Андрій часто допомагав батькові, умів майже все. Та батько мріяв, що син піде його шляхом. Але Андрія вабили машини, комп’ютери, нові технології. Вчився легко. Коли закінчив школу, сказав, що в селі йому робити нічого, хоче їхати до Києва і досягти більшого, ніж стати будівельником, як батько.
— Як це нічого? Село росте, будівельники завжди потрібні. Без хліба не залишишся. Хочеш, сучасний дім збудуємо? Одружишся, дітям буде де бігати, — заперечував батько.
— Рано про дружину думати. Треба спершу на ноги стати, — відмахувався Андрій.
Батько сердився, а мати терпляче його заспокоювала.
— Давай не підрізати йому крила. Нехай пробує. Він у нас розумний, ще пишатимемося ним, — умовляла вона.
Батьки дали грошей на перший час і відпустили сина в столицю. Андрій вчився в університеті і працював на будівництві. З часом він досяг усього, про що мріяв.
У школі закохався в Олесю, смішну дівчинку із картатим носиком. Вона зірок із неба не зривала, мріяла про свій перукарський салон. У кожного була своя мрія. Так вони і роз’їхалися в різні міста, сподіваючись колись зустрітися.
Коли Андрій приїжджав додому на канікули, виявлялося, що Олеся вже поїхала.
Він міг зайти до її матері й попросити номер, але не зробив цього. Кохання завадить мрії. А якщо одружаться, діти підуть, треба буде про хліб думати, а не про мету. Ні, спершу треба досягти всього — запустити бізнес, купити машину, збудувати будинок, а потім…
— Дивись, час упустиш. Олеся може й не дочекатися, — казав батько.
— Не біда, є й інші дівчата, — відповідав Андрій.
Але інші йому були не потрібні.
Тепер у Андрія було все, чи майже все, про що мріяв. Будинок у престижному районі, дорога машина, бізнес, що приносить добрий дохід. Тепер можна подумати про дружину. Жінки бували. Але їм потрібні були будинок, іномарка, гроші. А він хотів, щоб любили його самого.
Приїжджаючи до батьків, він таємно сподівався зустріти Олесю. Батькам Андрій розповідав про себе скупо. Вони жили скромно, без надмірностей, чесно працюючи. Цього ж чекали від сина. Коли він починав розповідати про свої успіхи, батько насуплювався, а мати перелякано моргала. Хіба можна чесно заробити квартиру в Києві?
— Закон порушуєш? Хіба ми тебе так навчали? Краще б на будівництві працював, аніж нам соромно за тебе, — бурчав батько.
Тому Андрій приїжджав у гості на старенькій машині, яку позичав у друзів замість свого «Мерседеса». Або поїздом. Розповідав, що працює інженером. Батько схвально кивав і пишався сином-киевлянином.
Цього разу, збираючись у відпустку, Андрій знову не змінив собі, хоча батько помер три роки тому. Залишив «Мерседес» у гаражі, взяв квиток на поїзд і скромно одягнувся.
Йому дісталося місце внизу, а верхнє повинна була зайняти бабуся. Андрій без вагань поступився їй. Вона всю дорогу щиро дякувала.
Він лежав на верхній полиці й дивився у вікно. Минали ліси, поля, ріки. А він згадував, як багато років тому вперше їхав до Києва. Під стук коліс легше згадується.
Село здавалося йому маленьким і казково гарним. Повітря свіже, дерева з густим листям, на відміну від блідої рослинності міста. У палісадниках цвіли квіти, тішачи око.
Андрій зайшов у двір рідного дому. Мати побачила його, зраділа, на очах виступили сльози.
— Сину, яка радість. А я тебе не чекала. Надовго? — подивилася вона на нього.
— Поки не вижен— Поки не вижену, — обійнявши її, відповів він, і в цю мить зрозумів, що справжнє щастя — це не дорогі машини та будинки, а та проста радість, коли мати зустрічає тебе на порозі рідного дому.
