“Якщо ти вважаєш, що я для тебе нічого не роблю, спробуй прожити без мене!” вирвалося у дружини.
Того вечора тиша в хаті була особливо важкою. Марійка повільно помішувала борщ, слухаючи монотонний тік годинника на стіні. Колись цей звук дратував у ті часи, коли дім наповнювали голоси дітей, сміх та постійний рух. Тепер же тікання стало єдиним співрозмовником у порожньому просторі колишньої господи.
Вона кинула швидкий погляд на чоловіка. Іван, як завжди, сидів, уткнувшись у телефон. Світло від екрану відбивалося в його окулярах, створюючи химерні блики. Раніше вона бачила в цьому щось затишне ось він, її чоловік, вдома, поруч. Тепер же ця картина викликала лише глухе роздратування.
Вечеря готова, промовила Марійка, намагаючись, щоб голос звучав звично.
Він кивнув, не підіймаючи голови. Вона розставила тарілки гарні, з сервізу, який берегла для особливих випадків. Хоча які тепер особливі випадки? Діти заходять рідко, онуків поки немає. Залишилися лише вони удвох у цьому великому домі, де кожен куток зберігає спогади про кращі часи.
Марійка налила борщ, акуратно поклала свіжу зелень петрушку й кріп із підвіконня, де вирощувала трави спеціально для його улюблених страв. Поряд із тарілкою поставила свіжий хліб, щойно нарізаний скибками.
Іван нарешті відклав телефон і взяв ложку. Вона завмерла, чекаючи реакції. Перша ложка. Друга. На третій він поморщився.
Знову несмачно, буркнув він, відсуваючи тарілку.
Щось обірвалося всередині. Марійка подивилася на свої руки почервонілі від гарячої води, з грубою шкірою. Весь день вона провела на ногах: прала його сорочки, прасувала штани, готувала цей бісів борщ. На плиті ще грівся його улюблений чай той самий, який вона спеціально заварювала певним способом, тому що “інакше несмачно”.
Вона перевела погляд на стопку випрасованої білизни кожна річ складена ідеально, як він любить. Двадцять пять років. Двадцять пять років вона складала ці чортові сорочки певним чином, тому що “інакше мнуться”.
Знаєш що її голос задрижав, але не від сліз від злості. Якщо ти вважаєш, що я для тебе нічого не роблю, спробуй прожити без мене!
Він підняв очі вперше за вечір подивився на неї по-справжньому. У його погляді читалося здивування, ніби він не міг повірити, що ця тиха, слухняна жінка здатна підвищити голос.
Марійка різко встала. Стілець із гуркотом відїхав, але їй було все одно. Вона схопила пальто старе, куплене ще три роки тому, тому що “навіщо тобі нове, цьому ще носити й носити”.
Ти куди? у його голосі зявилося занепокоєння, але вона вже не слухала.
Вхідні двері грюкнули за її спиною. Прохолодний вечірній повітря вдарив у обличчя, і вперше за багато років Марійка відчула, що може дихати повними грудьми. Вона не знала, куди йде. Не знала, що робитиме далі. Але вперше за довгі роки вона відчувала не страх перед невідомістю, а дивне, пянке почуття свободи.
Невелика квартира на четвертому поверсі зустріла Марійку незвичною тишею. Не тією давлячою, що переслідувала її вдома, а якоюсь особливою легкою, повітряною. Тут не було годинника, що відміряє хвилини її життя, не було докірливих поглядів і звичного “а чому”.
Вона прокинулася рано роками вироблена звичка вставати о шостій, щоб встигнути приготувати сніданок, випрасувати сорочку, зібрати портфель Але сьогодні все було інакше. Марійка лежала у незнайомому ліжку й дивилася, як сонячні промені поволі повзуть по стіні. Ніхто не поспішав її, не вимагав уваги, не чекав звичного обслуговування.
Я можу просто полежати, прошепотіла вона й тихенько усміхнулася від цієї думки.
Але старі звички не відпускали так просто. Руки самі тягнулися застелити ліжко, витерти пил, розпочати звичне коло домашніх справ. Марійка зупинила себе:
Ні. Сьогодні я робитиму те, що хочу я.
Вона довго стояла перед дзеркалом у ванній, розглядаючи своє відображення. Коли востаннє вона справді дивилася на себе? Не мимохідь, не поспіхом перевірити, чи все гаразд перед виходом, а по-справжньому? Зморшки біля очей стали глибшими, у волоссі помітно більше сивини. Але очі очі ніби ожили.
На вулиці було свіжо. Жовтневий ранок пах опалим листям і кавою з найближчої кавярні. Раніше вона проходила повз це місце сотні разів, поспішаючи за продуктами. “Даремна витрата грошей”, завжди казав Іван. І вона погоджувалася, переконуючи себе, що вдома кава смачніша.
Дзенькнув дзвіночок над дверима. Всередині пахло свіжою випічкою й корицею. Марійка нерішуче завмерла біля входу, відчуваючи себе незваною господинею в цьому затишному просторі.
Доброго ранку! усміхнула
