«Якщо дитина схожа на нього буде відмовлюся Життя дам, а відмовлюся!» без кольору в голосі промовила Олеся.
«Вже пізно, доню, тепер лиш чекати терміну, підсумував лікар. Інакше й без дитини залишишся».
Вона вийшла з кабінету, сіла на лаву в коридорі, щоб перевести подих. Сльози душили підвела голову й побачила за вікном, як осінній вітер шарпає гілки з останнім пожовклим листям. Так само, як і вона, вони були безпорадні. Невже ця дитина тепер зайва? Адже ще кілька місяців тому вона так її хотіла Як швидко все перевернулося.
Олеся вийшла з поліклініки, обігнавши щасливе подружжя: чоловік обіймав дружину, обидва сяяли. Від цього стало ще гірше. Вона поволі пішла до автобусної зупинки.
Дійшовши додому, замкнулася у кімнаті й не виходила майже годину. Мати, Марія Іванівна, благала її повечеряти, але донька мовчала. Марія Іванівна пішла на кухню, сіла за стіл, задумавшись. У хаті стояла важка тиша.
Незабаром Олеся вийшла й сіла навпроти матері. Мовчали обидві.
«Якщо схожа буде відмовлюся Життя дам, а відмовлюся», повторила Олеся.
Марія Іванівна здригнулася, слова доньки пройняли її наскрізь:
«Цього ще не вистачало! Олесю, ти зовсім розум втратила?» коли мати серйозно лаяла, вона кликала її повним імям.
«Гарна, розумна дівчина, а від дитини відмовиться? Що люди скажуть? Рідня? Сусіди? Як житимеш? Та й дитина ж невинна батько кволодух, а вона що?»
«На людей мені начхати! Хто мене справді пожаліє?» скрикнула Олеся. Вона була схожа на звіра, загнаного в кут. Очі широкі, перелякані, губи тремтіли.
«Я тебе пожалію. І допоможу, відповіла Марія Іванівна. І не дозволю кинути мою онуку чи онука»
«Ти сама ледве виживаєш, зарплату затримують яка в тебе допомога?»
«Виживемо, наполягала мати. У війну люди виживали, а зараз девяності, не найкращі часи, але не голодуємо».
Олеся глибоко зітхнула. Їй було страшно зараз, а що чекає попереду взагалі невідомо. Вона ще не знала, що девяності покажуть свій справжній звірячий вигляд. Але сьогодні вона знала лише одне: Руслан її кинув.
Вони одружилися півроку тому, а до того півтора року зустрічалися. Ніщо не віщувало лиха молода, гарна пара.
Олеся добре памятала той день, коли Руслан повернувся додому зовсім іншим. Намагався бути лагідним, але відстороненим. В його очах читалося він більше не кохав її.
Він знав, що вона вагітна, і саме це його мучило. Інакше пішов би одразу. Місяць Олеся допитувалася, що сталося, а коли він таки пішов дізналася правду.
Вона ревіла в істериці, коли прийшла його мати, Наталія Миколаївна, і теж плакала не чекала такого від сина.
А історія ця йшла ще зі школи. Коли Руслан перейшов у випускний клас, поїхав на туристичні змагання.
Там були підліки з усієї України: жили в наметах, ходили в походи. Там він зустрів Тетяну закохався з першого погляду.
Два тижні не відходив від неї. Розїхалися, обмінялися адресами. Але Руслан, переїжджаючи, загубив її контакти. Від неї теж не було листів.
Згодом він спробував забути. А потім зрозумів це було єдине кохання. Через три роки він зустрів Олесю, здавалося, що Тетяна минуле. За два роки одружилися, стали чекати дитину.
Але Тетяна зявилася раптом. Вона теж не зберегла адресу, але, знаючи, де він живе, дала оголошення у місцеву газету. І Руслан його побачив. Запросив її до себе, зняв номер у готелі.
Спершу хотів просто побачити ту, кого не міг забути. Але зустріч перетворилася на більше. Він мучився, але вирішив покинути вагітну Олесю та поїхати з Тетяною.
На роботі Олесю всі підтримували. Нова дівчина, яка щойно прийшла, зітхнула:
«Дитина це щастя, а ми з чоловіком пять років не можему»
«Саме з чоловіком», гірко відповіла Олеся. Вона не відчувала радості від вагітності лише гірку зраду.
Вдома Марія Іванівна намагалася підбадьорити її. А одного разу прийшла свекруха. Увійшла й розплакалася. Вона хотіла, щоб син і Олеся були разом.
Тетяну нову дружину Руслана вона ненавиділа. Хоч би тому, що забрала його за тисячу кілометрів. Хоча насправді Руслан сам так вирішив.
Від розмов із двома майбутніми бабусями Олесі було і легше, і важче. Але найбільше її лякало одне: як вона подивиться на свою дитину?
А якщо в неї будуть Русланові очі, ніс, губи? Усе життя дивитися на свою дитину й згадувати зраду? Ось що її страшило.
Коли Олесю виписали з пологового, вона не очікувала такого натовпу. Були мати Марія Іванівна
