Якщо мати не житиме з нами, розлучаюся! І зробив це
Якщо не пустиш мою матір до нас подаю на розлучення: і подав
Чоловік, який клянеться тобі у вічній любові, може стати чужим за мить. Особливо коли тебе ставлять перед вибором зберегти сімю чи врятувати себе від повного краху. Я пройшла через це.
Коли я вийшла заміж за Тараса, у нас не було свого житла. Жили разом із його батьками. Двокімнатна квартира, тісна, але терпимо. Поки одного дня його вітчим не повернувся додому і не застав свою дружину, мою свекруху, з коханцем. Молодшим, нахабнішим, з відтінком «рятівника». Він нашіптував їй про нові горизонти та «золоті гори». Але поставив умову:
Продай квартиру. Переїжджаємо в інше місто. Там почнемо нове життя.
Ми намагалися відкрити очі Наталії Іванівній:
Він вас обдурить. Залишитеся без даху над головою.
Але вона лише обурювалася:
Ви просто заздрите. Не лізьте не в свою справу.
Через тиждень ми з дитиною на руках опинилися на вулиці. Квартиру продали, нас вигнали. Тарас працював на двох роботах, я була у декреті та вночі писала дипломні на замовлення. Ледь вистачало на оренду, але ми старалися заради майбутнього.
Хотіли взяти іпотеку, але доля дала шанс: померла моя тітка, сама, без дітей. У заповіті мені дісталася квартира в іншому місті. Простора, світла, з вікнами у двір. На зібрані на перший внесок гроші зробили ремонт. Вперше за довгий час я зітхнула вільно.
Але спокій тривав недовго.
Одного вечора, коли мила посуд після вечері, хтось постукав у двері. На порозі стояла Наталія Іванівна. Обличчя розпухле від сліз, очі як у побитого пса.
Доню сину він мене вигнав Усе, що мало, пропало. Залишився лише валіза. Допоможіть
Ми з Тарасом переглянулися. Я побачила, як його обличчя мякшає. Він взяв її за плечі, посадив на кухні, налив чаю. А я стояла там, відчуваючи лише тупий біль, що пульсував у грудях. Я ж попереджала її, благала не робити дурниць. Але вона не лише не слухала нас із дитиною викинула, коли ще було куди йти.
Тарас подивився на мене:
Вона не зможе сама. Не можемо кинути. Це ж моя мати.
Я стиснула губи:
Нас викинула, як сміття. А тепер хочеш, щоб вона жила тут? У цій квартирі? Де ми тільки почали дихати?
Наталія Іванівна не мовчала:
Сину, я не можу на вулиці Допоможи Я зрозуміла, більше так не буде
І тоді він сказав те, що розсікло мене навпіл:
Якщо не погоджуєшся, щоб мати жила з нами подаю на розлучення.
Мені здалося, що я осліпла. Відповіла спокійно, хоча серце кривавило: «Тоді розлучення єдиний вихід, бо я не буду жити з тим, хто ставить умови нашій любові».
