Йдійшла робота. Тільки зайшов до хати, а мене – “Андрію, заходь!” – з дирекції на пряму благають. Та й знаю ж чому. Зайшов, а Борис Григорович, наш начальник із виробництва, вже чекає:
– Сідай. Знову справу завалив. Догана! І квартальну премію скасовано. Попереджав же! Що з тобою, Андрію? Батькові твоєму обіцяв… а ти мене підводиш, ех-ти ж тобі! – Зневажливо махнув рукою. – Геть із очей! Мужик уже, подумай, куди котишся? Ні родини, ні діла ніякого. Як жити збираєшся?
Їхав додому електричкою. Юрба – присісти й мрія. Стоять, мов цвяхи прибиті. Товариші з цеху – їх дома чекають: дружини, вечеря. А у мене – тиша, пустота. Одна остання думка – пива шклянку вихилити та на ліжко. Були ж колись гулянки. Дівчата зацятковували. А тепер усі подружилися, нудні – діти, робота, жінка…
На своїй зупинці ледь вислизнув – бабуся в тамбурі з торбами загородила прохід. А потім підземний перехід – штовхаються, посіпаки, мов на вогні. Куди так імчать? В двадцять п’ять і я так біг. Дівчата вішалися – хіба що, у мене ж хата своя, заробляв добре на заводі. Авто купив, хоч і старе, – сам! Мати все каламутила: “Одружуйся, сину! Час минає, а ти його на ті розфарбовані витрачаєш! Ось сусідчина Оксаночка – дивчинка золота! Молода, господарна! Матері допомагає, на медсестру вчиться. Та й на тебе позирає”. А я їй: “Не треба мені така, та твоя Оксана. Не по мені!”. Ну й прогайнував час, кажи. А ця Оксаночка певно тепер чоловікові вареники з цібулею парує, чи борщ варить. І чекає його. А діти цікавляться: “Мамо, а тато скоро?”. А мене… ніхто й не жде. Раніше хіба це й подобалося. Не помітив навіть, коли настала та мить: коли гулянки набридли, а я все котився старою колією.
Піднявся на поверх. Достав ключі. Вставляю в замок – не йде! Що за чортівня? Покрутив у скважині, і… Раптом хтось ізсередини відчинив. Розчинилася двері і – от вона, мати, у квітчастому халаті, рум’яна:
– Синку, а ти що, з роботи просто до нас? Чого не подзвонив? Втомився певно. Вид втомлений. Ми з татом вечеряти збирались. Роздягайся, ручки мий! Таточку, де там ти? Петре, іди сина стрічай! Чого забарився?
Я осторопів, стою, мов укопаний. Виходить тато:
– Синку, а я вже гадав, це ти свою дівчину приводиш знайомитись. Мабуть, і онуками не привезе. Я сам винний, ледачий, після сорока одружився. Й мати вже не дитина була. Ти ж не затягуй, на батьківських помилках учись. Все в житті вчасно треба робити! Уяснив?
– Уяснив, тату, – у горлі пересохло. – Тату, дякую вам з мамою за все, я зараз… я щось забув!
І стрілою – униз сходами. Вискочив з під’їзду і мчав, не озираючись. Відбігши далеко, зупинився, віддихав. Обережно озирнувся. Та як же так? Вийшов не з того поїзда? Замислився, а ноги самі понесли до батьківського дому, де я жив поки не одружився. Автоматом піднявся, двері відчиняти став… Та ж справа не в цьому. Я озирнувся. Батьківської п’ятиповерхівки не було. На її місці сквер. Її ж знесли років три тому. А батьків… п’ять років як немає. Квартиру тоді продав, іпотеку закрив, авто купив, пам’ятники батькові з мамою поставив. Що це було? Куди я потрапив? Чи може здурився? Батьки ж живі, мов нічого й не сталося! Чи здалося? Стояв, остовпілий.
Прийшов додому. Довго дивився у дзеркало.
Він усміхнувся побачивши, як Юля в кухні, співаючи, готує вечерю, а малеча, що незабаром народиться, вже ніби відгукується у його серці на цю мелодію щастя відчуттям тихого, теплого благополуччя, яким сповнено тепер його життя.
