«Якщо приготування їжі так тебе пригнічує, можливо, варто піти, ми й без тебе впораємося», – заявила моя свекруха, підтримана моїм чоловіком…

Якщо твої навички готувати так і не підходять, можливо, варто поїхати, а ми без тебе справимось, сказала моя теща, отримавши підтримку від чоловіка.
Я ніколи не уявляла, що за мить все моє життя може перевернутися. Зрадою виявиться не зовнішня сила, а ті, кому я довіряла найбільше. Достатньо однієї розмови з Елоді Маршан моєю теще і я зрозуміла, що можу розраховувати лише на себе. Все почалося, дивно, з беззаперечного запиту: «Мамі треба відпочити. Вона вичерпана. Ти могла б на кілька тижнів виїхати, щоб її не турбувати?» сказав мій чоловік. Той, з яким я мріяла старіти. Той, кого я годувала, одягала, підтримувала у всьому. І все це лише заради того, щоб опинитися тут?
Тео мій чоловік знову їхав у відрядження. Він працював техніком на заводах і часто подорожував по Франції. Я не скаржилася: його зарплата була хороша, ми жили комфортно. Ми мешкали в моїй двокімнатній квартирі, що залишилася в спадок від тітки. Він був задоволений, я спокійна. Проте щоразу, коли його не було, на поріг вбігала його мати без попередження. Елоді Маршан. Без стука, без запиту вона зявлялася, немов буря, і одразу ж встановлювала свої правила: що готувати, як прибирати, куди класти білизну, які продукти купувати.
Я мовчала. Накидала ввічливість. Вважала, що вона вже стара і самотня хочеться піднести їй увагу й турботу. Проте замість вдячності я отримувала лише докори: «Ти навіть суп не вмієш приготувати», «Навсюд пил», «Як ти плануєш виховати дітей, коли не вмієш очищати картоплю?». Потім вона ще підвищила вимоги захотіла, щоб я залишила наше помешкання, аби вона, втомлена і незадоволена, могла «нарешті спати». Спати! У моїй власній квартирі! Куди мені далі? До подруги? У готель?
Тоді я подзвонила Тео, трясучись від надії. Розповіла йому все, сподіваючись на підтримку. А він ніби не здивувався. «Мамі справді потрібен відпочинок. Будь ласка, будь добра, терпи це. Поїдь на кілька днів, потім обговоримо», сказав він. Він не спитав, куди я підеш, не запропонував оплатити проживання, не наголосив, що я його дружина, господиня, майбутня мати його дітей.
Так скінчилося. Я зрозуміла, що кохання вже зникло. Залишилася лише жінка, яку цінують за вміння готувати, прибирати і служити. Не було ні ніжності, ні поваги. Я сказала йому: «Якщо ти хочеш бути з мамою, залишайся. А я подаю на розлучення». Він нічого не заперечив. Мовчав. Через кілька днів він без слів забрав свої речі і поїхав до рідного села, щоб бути з нею. Я ж залишилася в квартирі сама, порожня.
Я не плакала. Лужі сліз висохли в той день, коли він обрав її замість мене. Тепер я живу спокійно, без сварок, без засуджень, без болю. Іноді, коли згадую його голос, що просив мене піти, серце стискається. Але це вже краще, бо це не я покинула його, а він кохання. Я залишилася. Сильна, цілісна, справжня.
Тепер кожного ранку я прокидаюся, знаючи, що цей день мій. І ні одна Елоді Маршан більше не диктуватиме, як я маю жити.