Кілька років тому мій товариш Андрій нарешті одружився. Треба сказати, він довго відтягував цей момент, адже йому вже було тридцять три. Андрій завжди жив для себе, не раз казав, що шлюб не для нього. Візити до батьків у рідне село, закупівля продуктів на тиждень, родинні посиденьки все це вважалося марним. Коли друзі й рідні піджартовували з цього приводу, Андрій лише знизує плечима та відповідає:
У мене є своя квартира, робота, за що мені хвилюватися? Живу та радію. Додому завжди повертається мій вірний друг пес Бурко. Ми з ним удвох не знаємо турбот. А дівчата? Сьогодні вони є, а завтра й слід прохолов
Але рано чи пізно й такий спосіб життя закінчується. Так сталося і з Андрієм. Його підкорила жінка. Ой, і мудра вона була… Трималася відстороненою, і цим ще дужче підживлювала цікавість. Дівчину звали Мирослава, зустрілися вони у львівській кавярні. Їй було 29, розлучена, дітей не мала.
Зустрілися вдруге. Мирослава почала залишатися у Андрія, а потім у його шафі зявилися її сукні. Він і оком не змигнув, як вона вже жила з ним. Одного вечора вони сиділи на кухні за горнятком чаю, і Мирослава сказала:
Андрію, ти вже не раз натякав на шлюб Знаєш, мабуть, я тобі й не відмовлю.
Яким би він не був певним у собі, Андрій не міг пригадати, щоб колись пропонував шлюб. Відхреститися не вдалось Мирослава спритно перевела розмову у русло підготовки весілля.
Він розумів, що все котиться не за його сценарієм, та пручатися не було сили. Зрештою, скільки можна бути холостяком? Та й Мирослава хороша дівчина. Так і стало на одного вільного чоловіка менше.
Перший рік подружнього життя промайнув непогано, якщо не рахувати дрібних суперечок. Мирославі не подобалося, що Андрій частенько повертався додому пізно, інколи й напідпитку. У відповідь вона зрідка ділилася своїми турботами з колишнім чоловіком, що не подобалося Андрію.
Потрібно бути добрішими до людей, виправдовувалася Мирослава.
Якось Андрій святкував день народження керівника та знову повернувся додому нетверезим. Впав у сусідній кімнаті й став випадковим свідком розмови дружини з Бурком:
О, який ти хитрий, Бурко! Цілий день тільки те й робиш, що спиш та їси. Що ще ти вмієш? Все, як у твого хазяїна. Хоча ні ти розумніший за нього. Ти не кажеш зайвого, але все розумієш. А хазяїн просто не хоче нічого зрозуміти. Як так можна жити?
Почувши це, Андрій уже хотів увірватися та сказати все, що думає. Але далі розмова стала ще гіршою:
Знову прийшов додому пяний. І тобі цей запах не подобається? З кожним разом гірше. Не можу уже дивитися на нього. Шкодую, що взагалі вийшла за нього заміж. Спочатку таким нормальним здавався, а виявився ніким. Мій колишній чоловік кращий не пє, гроші приносить. Чому ж я його покинула? Зрадив мене, та це ж буває в кожного Зате скільки подарунків! Вмів перепросити Досі вмовляє повернутися. Що мені робити, Бурко? Дай знак
І тут Андрій вийшов з кімнати, покликав Бурка до себе, подивився на дружину і промовив:
Якщо ти думаєш, що я прагнув сімї, ти помиляєшся. Мені не потрібна така дружина. Ти сама вдерлася у мою домівку. Мені гидко на тебе дивитися. У тебе є година, щоб зібрати свої речі. Нехай тобі твій колишній чоловік знайде затишок. Або, може, ще хтось підійде. І ще Завтра подавай на розлучення.
Замість гордості Мирослава розплакалася, почала благати пробачення, а потім обізвала Андрія безсердечним. Та він залишився невблаганним вивів Мирославу за поріг. Вона викликала таксі, востаннє озирнулася й зникла в нічному Львові.
У цій історії важливо памятати: щастя не можна збудувати на брехні й самоті. Справжня любов та родинне тепло виникають лише там, де є взаємоповага, доброта і щирість сердець.
