Якщо ти вважаєш, що я для тебе нічого не роблю, спробуй пожити без мене! вирвалося у дружини.
Того вечора тиша в будинку здавалася особливо важкою. Марія повільно помішувала борщ, прислухаючись до монотонного тикання годинника на стіні. Колись цей звук роздратовував у ті часи, коли дім наповнювали голоси синів, сміх і постійний рух. Тепер же він став єдиним супутником у порожньому просторі колишнього гамірного гнізда.
Вона кинула швидкий погляд на чоловіка. Ігор, як завжди, сидів, втопившись у телефон. Світло від екрану відбивалося в його окулярах, створюючи дивні блики. Раніше їй це здавалося затишним ось він, її чоловік, вдома, поряд. Тепер ця картина викликала лише глухе роздратування.
Вечеря готова, сказала Марія, намагаючись, щоб голос звучав звично.
Він кивнув, не піднімаючи голови. Вона розставила тарілки гарні, з сервізу, який берегла для особливих випадків. Хоча які тепер особливі випадки? Сини заходять рідко, онуків поки нема. Залишилися лише вони удвох у цьому великому будинку, де кожен куток зберігає спогади про кращі часи.
Марія налила борщ, акуратно поклала свіжу зелень петрушку та кріп з підвіконня, де вона вирощувала трави спеціально для його улюблених страв. Поруч із тарілкою поставила свіжий хліб, щойно нарізаний скибками.
Ігор нарешті відклав телефон і взяв ложку. Вона завмерла, чекаючи реакції. Перша ложка. Друга. На третій він поморщився.
Знову несмачно, буркнув він, відсуваючи тарілку.
Щось обірвалося всередині. Марія подивилася на свої руки червоні від гарячої води, з грубою шкірою. Весь день вона провела на ногах: прала його сорочки, прасувала штани, готувала цей борщ. На плиті ще кипів його улюблений чай саме той, який вона заварювала особливим способом, бо “інакше несмачно”.
Вона перевела погляд на стопку випрасуваного білизни кожна річ складена ідеально, як він любить. Двадцять пять років. Двадцять пять років вона складала ці чортові сорочки певним чином, бо “інакше мнуться”.
Знаєш що її голос здригнувся, але не від сліз від злості. Якщо ти вважаєш, що я для тебе нічого не роблю, спробуй пожити без мене!
Він підняв очі вперше за вечір по-справжньому подивився на неї. У його погляді читалося здивування, ніби він не міг повірити, що ця тиха, покірна жінка здатна підняти голос.
Марія різко встала. Стілець з гуркотом відїхав, але їй було все одно. Вона схопила пальто старе, куплене ще три роки тому, бо “навіщо тобі нове, цьому ще носити й носити”.
Ти куди? у його голосі зявився тривожний відтінок, але вона вже не слухала.
Вхідні двері грюкнули за її спиною. Прохолодний вечірнє повітря вдарило в обличчя, і вперше за багато років Марія відчула, що може дихати на повні груди. Вона не знала, куди йде. Не знала, що робитиме далі. Але вперше за довгі роки вона відчула не страх перед невідомим, а дивне, пянке почуття свободи.
Невелика квартира на пятому поверсі зустріла Марію непривичною тишею. Не тією важкою, що переслідувала її вдома, а якоюсь особливою легкою, повітряною. Тут не було годинника, що відміряв хвилини її життя, не було докірливих поглядів і звичного “а чому”.
Вона прокинулася рано вироблена роками звичка вставати о шостій, щоб встигнути приготувати сніданок, випрасувати сорочку, зібрати портфель Але сьогодні все було інакше. Марія лежала в незнайомому ліжку й дивилася, як сонячні промені повільно повзуть по стіні. Ніхто не поспішав її, не вимагав уваги, не чекав звичного обслуговування.
Я можу просто полежати, прошепотіла вона й тихенько засміялася від цієї думки.
Але старі звички так просто не відпускали. Руки самі тягнулися застелити ліжко, витерти пил, почати звичне коло домашніх справ. Марія зупинила себе:
Ні. Сьогодні я робитиму те, що хочу я.
Вона довго стояла перед дзеркалом у ванній, розглядаючи своє відображення. Коли востаннє вона дійсно дивилася на себе? Не мигцем, не поспіхом перевірити, чи все гаразд перед виходом, а по-справжньому? Зморшки біля очей стали глибші, у волоссі помітно більше сивини. Але очі очі ніби ожили.
На вулиці було свіжо. Жовтневий ранок пах опалим листям і кавою з найближчої кавярні. Раніше вона проходила повз це місце сотні разів, поспішаючи за продуктами. “Даремна витрата грошей”, завжди казав Ігор. І вона погоджувалася, переконуючи себе, що вдома кава смачніша.
Дзенькнув дзвіночок над дверима. Всередині пахло свіжою випічкою та корицею. Марія нерішуче завмерла біля входу, відчуваючи себе несподіваною гост
