Якщо ти вважаєш, що я для тебе нічого не роблю, спробуй прожити без мене! вибухнула дружина.
Той вечір тиша в хаті була особливо важкою. Ганна повільно помішувала борщ, прислухаючись до монотонного тікання годинника на стіні. Колись цей звук дратував у ті часи, коли дім наповнювали дитячі голоси, сміх і постійна метушня. Тепер же тікання стало єдиним співрозмовником у порожньому просторі колись шумного житла.
Вона кинула швидкий погляд на чоловіка. Іван, як завжди, сидів, уткнувшись у телефон. Світло від екрану відбивалося в його окулярах, створюючи химерні блики. Раніше вона бачила в цьому щось затишне ось він, її чоловік, вдома, поруч. Тепер ця картина викликала лише глухе роздратування.
Вечеря готова, промовила Ганна, намагаючись, щоб голос звучав звично.
Він кивнув, не піднімаючи голови. Вона розставила тарілки гарні, із сервізу, який берегла для особливих випадків. Хто б там подумав які тепер особливі випадки? Сини заходять рідко, онуків поки нема. Залишилися лише вони удвох у цьому великому домі, де кожен куток зберігає спогади про кращі часи.
Ганна налила борщ, акуратно поклала свіжу зелень петрушку й кріп з підвіконня, де вона вирощувала трави спеціально для його улюблених страв. Поруч із тарілкою прилаштувала свіжий хліб, щойно нарізаний скибками.
Іван нарешті відклав телефон і взяв ложку. Вона завмерла, чекаючи реакції. Перша ложка. Друга. На третій він поморщився.
Знову невкусно, буркнув він, відсуваючи тарілку.
Щось обірвалося всередині. Ганна подивилася на свої руки почервонілі від гарячої води, зі шкірою, що загрубіла. Весь день вона провела на ногах: прала його сорочки, прасувала штани, готувала цей довбаний борщ. На плиті ще кипів його улюблений чай той самий, який вона спеціально заварює певним способом, тому що “інакше невкусно”.
Вона перевела погляд на стопку випрасуваної білизни кожну річ складено ідеально, як він любить. Двадцять п’ять років. Двадцять п’ять років вона складала ці чортові сорочки певним чином, тому що “інакше мнуться”.
Знаєш що… її голос здригнувся, але не від сліз від злості. Якщо ти вважаєш, що я для тебе нічого не роблю, спробуй прожити без мене!
Він підняв очі уперше за вечір по-справжньому подивився на неї. У його погляді читалося здивування, ніби він не міг повірити, що ця тиха, слухняна жінка здатна підвищити голос.
Ганна різко встала. Стілець із грюком відсунувся, але їй було все одно. Вона схопила пальто старе, куплене ще три роки тому, тому що “навіщо тобі нове, це ще носити й носити”.
Ти куди? у його голосі з’явилося занепокоєння, але вона вже не слухала.
Вхідні двері грюкнули за її спиною. Прохолодне вечірнє повітря вдарило в обличчя, і вперше за багато років Ганна відчула, що може дихати на повні груди. Вона не знала, куди йде. Не знала, що робитиме далі. Але вперше за довгі роки вона відчувала не страх перед невідомим, а дивне, п’янке почуття свободи.
Маленька квартира на п’ятому поверсі зустріла Ганну непривичною тишею. Не тією важкою, що переслідувала її вдома, а якоюсь особливою легкою, повітряною. Тут не було годинника, що відмірював хвилини її життя, не було докірливих поглядів і звичного “а чому…”.
Вона прокинулася рано роками вироблена звичка вставати о шостій ранку, щоб встигнути приготувати сніданок, випрасувати сорочку, зібрати портфель… Але сьогодні все було інакше. Ганна лежала в незнайомому ліжку і дивилася, як сонячні промені повільно повзуть по стіні. Ніхто не поспішав її, не вимагав уваги, не чекав звичного обслуговування.
Я можу просто полежати, прошепотіла вона і тихенько засміялася від цієї думки.
Але старі звички не відпускали так просто. Руки самі тягнулися застелити ліжко, витерти пил, розпочати звичний коло домашніх справ. Ганна зупинила себе:
Ні. Сьогодні я робитиму те, що хочу я.
Вона довго стояла перед дзеркалом у ванній, розглядаючи своє відбиття. Коли вона востаннє дійсно дивилася на себе? Не к
