«Доля така вже»
— Оленко, ну що ти там забарилась? — промовив Микола, коли вона нарешті вискочила з хати. Вчилися вони в одному класі. — У школу спізнимося!
— Гарячий чай мама налила, ледь не обпеклася, — відповіла Олена, — поки охолонув. Та не спізнимося, недалеко, — сміялася дівчина.
Жили Микола з Оленою сусідами, через тин. Батьки їхні були в добрих стосунках і навіть жартома говорили, що дітей непогано б одружити, адже вони змалку дружили.
Микола був єдиним сином у Наталії й Василя. Мати души в ньому не чула. Для неї він був найрозумніший, вродливий, шанобливий — і справді таким виріс. Олена ж була тихою та скромною, але вже в старших класах вміла шити, в’язати, готувати, поки мати на роботі. Навчилася всього від неї.
— Ось Олену й треба нашому Миколі в дружини брати, — діловито казала Наталія чоловікові.
— Та воно й тин знести можна, одним двором житимемо, — жартував Василь.
У селі всі гадали, що так і станеться — одружаться Микола з Оленою, вони ж завжди разом. Миколі Олена подобалася, але не так, щоб голови позносило, дружили міцно. Олена теж сподівалася на більше.
У десятому класі з’явилася новенька — Мар’яна. Микола закохався з першого погляду. Чорнява дівчина, зі ямочкою на підборідді, а в очах — сум.
Вона з матір’ю Тетяною переїхала з міста. Сум у Мар’яниних очах з’явився через загибель батька. Врятував сусідського хлопця на річці, виштовхнув його, а сам не вибрався. Потім сказали — серце підвело.
Після похорону Мар’яна не могла дивитися на того хлопця.
— Мамо, мені так не вистачає тата, що навіть дихати важко… — ім’я того хлопця вона не вимовляла.
Тетяна вирішила втекти від спогадів. Здала квартиру, знайшла будинок у селі й переїхала з донькою.
Олена зблизилася з Мар’яною, шкодувала її. Бачила, що Микола закоханий, але зла не тримала.
Час минав. Микола тепер зустрічався з Мар’яною, що засмутило його матір.
— Миколо, негарно обманювати Оленині сподівання. Ви ж змалку разом, а тут якась завізна затуманила тобі голову. Олена — господарка вже готова, а ця — хто її знає.
— Мамо, ти ж Мар’яну не знаєш! Я Олені нічого не обіцяв, це твої мрії.
Василь мовчав, але вступався:
— Наталю, залиш хлопця. Його життя.
— Його? Зіпсує собі все з цією приїжджою! А твоя мати ще й піджи— Микола, мені вже не відстояти твоє щастя, але на все воля Божа, — прошепотіла Наталія, коли син вийшов із хати, а в її очах блиснули сльози.
