Біль інколи не приходить ззовні. Вона сидить усередині, гризе серце, крапля за краплею роз’їдає душу. Я вже давно не злюсь — я просто втомилась. Я тихо ображаюсь. Не на дітей, ні… На себе. На те, як я їх виховала. На те, що десь на шляху материнської любві я переплутала безмежну турботу з безкраїм потуранням. І тепер пожинаю плоди.
Сьогодні сім років, як я поховала чоловіка. Ми прожили разом сорок років, і все це — заради сім’ї, заради дітей. Працювали без вихідних, без відпочинку, забуваючи про себе. Все — для них. Для їхнього майбутнього. Купили їм квартири у Києві й Львові, оплачували навчання, дарували все, про що вони могли мріяти. А коли чоловік пішов, я залишилася не просто сама — я залишилася без опори. А тепер, через два роки на пенсії, сижу в холодній хаті й думаю: як так вийшло, що рідні діти — ті, заради яких я жила — наче й не помічають, що я існую.
Моя пенсія — це сміх крізь сльози. Добре хоть субсидію на комуналку дали, інакше б і світло давно вимкнули. Але й з цим грошей не вистачає на ліки, на їжу, на найпростіші речі. Я зверталася до дітей. Не просила багато. Просто трохи допомоги. Але почула: «Нащо тобі гроші?» — від сина. «У нас саміх все складно» — від доньки.
Складно? Але ж вони їздять на відпочинок у Карпати, купують нові речі, машини. У дочки шафа ломиться від брендового одягу, а онучці, якій усього сім років, вона щомісяця дає дві тисячі гривень на кишені. Мені б хоч ці дві тисячі не ліки, не їжу… Але в неї, бачиш, немає можливості. Як так може бути? Коли я це чую, серце стискається. Вже кілька років ношу одні й ті самі черевики. Зношені. Промокають. Але я мовчу. Соромно. А просити більше не хочу. Бо за цим — приниження.
Дивлюся на подругі, на сусідок. Їхні діти їм допомагають: приносять продукти, оплачують рахунки, забирають до себе на зиму. А в мене — наче нікого й нема. І що найболючіше — я сама їм це все вклала. Ми з сестрою колись підтримували батьків — то грішми, то їжею, то просто увагою. І робили це без докорів. З любов’ю. А мої діти? Мої — відвернулися. І це не просто біль. Це відчуття порожнечі.
Одного разу я запропонувала доньці: може, я переїду до тебе на рік, а свою квартиру здам — хоч якийсь дохід буде. У них же велика квартира у центрі. Але вона навіть слухати не захотіла. Каже, здай одну кімнату й живи в іншій. Тобто жити з чужими — нормально. А з матір’ю — ні? Досі не можу збагнути: що ж я зробила не так? Де я збилася з дороги?
Тепер кожен день — як боротьба. Як дотягнути до кінця місяця? Як не захворіти? Як не померти від самотності? Ми з чоловіком віддали дітям усе, що мали. Кожну копійку, кожну краплю сил. А тепер… Я живу ніби на узбіччі їхнього життя. Мовчки. Покірно. Тільки всередині ще тліє надія, що може колись хтось із них згадає, що в нього є мати. Не коли я вже помру. А зараз.
Але, мабуть, надія — це все, що в мене лишилося.
