Щоденник
Мені було лише 22, коли мій чоловік нас покинув. На руках — дворічний син. Віталік. Його, мабуть, давили родинні обов’язки — треба було працювати, заробляти, думати не лише про себе. А він хотів іншого: легкості, розваг, молодих жінок. І пішов. Просто одного дня не повернувся додому. Неважливо, яким він був чоловіком — та все ж удвоє якось легше. А тоді все впало на мої плечі.
Віталик пішов у садочок, а я — на роботу. День за днем. Бувало, поверталася ледь жива. Але в хаті завжди був лад, їжа на плиті, дитина — чиста, сита, у випрасуваному. Так мене виховала мати. Тодішнє покоління було зовсім інше.
Не приховую, Віталика я зіпсувала. У двадцять сім він навіть картоплі не підсмажить. Все робила за нього. А потім він одружився. Я навіть зраділа: хай тепер дружина доглядає. Я ж нарешті займуся собою. Може, знайду підробіток, або просто відпочину після цих довгих років. Та не тут-то було.
Віталик заявив: «Мамо, ми з Олесею трохи поживемо в тебе, поки не влаштуємося». Що ж, пустила. Подумала — молоді, хай живуть. Олеся буде готувати, прибирати, прання заведе, як і належить дружині. Я потерплю. Та вийшло зовсім навпаки.
Олеся виявилася… м’яко кажучи, не господаркою. Не прибирає, не миє, не перекладає речі. Навіть чашку за собою не сховає. Три місяці я жила, як у гуртожитку — хіба що чергування біля плити не розписувала. Готувала на трьох, прибирала, піклувалася про їхні речі, виносила сміття. А вони? Олеся цілими днями гортала телефон або гуляла з подружками. Віталик працював, а вона — нічого не робила.
Коли я поверталася додому після зміни, бачила справжній безлад. Брудний посуд у мийці, на столі — крихти, на підлозі — волосся. У холодильнику — порожньо. Ні борщу, ні юшки, навіть яєчні. Все лягало на мене: зайди в магазин, купи продукти, звари, а потім ще й за всіми прибери.
І так тривало тижнями. Одного разу Олеся підійшла до мене на кухні, коли я мила посуд, і спокійно поставила на мийку тарілку. Стару, з залишками їжі, з мушками. Видно, пролежала в її кімнаті не один день. Я не витримала.
Сказала: «Олесю, якщо в тебе є хоч крапля совісті — помий посуд. Хоч раз. Я не прибиральниця. Я працюю, втомлююся. Ти молода, сильна, доросла жінка. Що тут складного — віднести тарілку й помити її?»
А знаєте, що вона зробила? Наступного дня вони з’їхали. Орендували хату й пішли, навіть не попрощавшись. А Віталик мені потім сказав: «Ти руйнуєш мою сім’ю. Тобі все не так. Ти чіпляєшся». Я? Я, яка їх годувала, прибирала за ними, терпіла це безділля місяцями?
Більше я в це не втручаюся. Тепер у моїй хаті чисто й спокійно. Доглядаю лише за собою. Яке щастя — повертатися додому й не бачити сковороди з пригорілим на плиті. Сьогоднішня молодь не знає, що таке праця. Все хочуть на блюдечку. А поваги — жодної.
Вивчене: не варто робити за інших те, що вони можуть зробити самі. Інакше вони навчаться тільки брати.
