Ось перероблена історія з українським колоритом:
Марія вже давно не вірила у дива. Після розлучення минуло шість років. Шість нескінченних зим, весон, літ та осеней. Донька вже рік як вийшла заміж і поїхала до Львова, дзвонила рідко, та й розмови зводилися до “мам, усе добре”.
А про Мар’їне “добре” ніхто не питав. Їй було всього сорок два — вік, коли жінка розквітає, вчиться знову дихати. Але кому цей розквіт потрібен, якщо зустрічати його ні з ким?
Вона вміла все — готувала смачно, закатувала огірки з помідорами так, що сусіди слинули. Балкон стояв, немов виставка її самотності, заставлений банками. “Ну не зігнити ж мені в чотирьох стінах, така гарна!” — жартувала вона подругам. А ті у відповідь: “Не зігнивай! Шукай! Дивись, скільки чоловіків навколо!”
І хтось із них прошепотів: «Сходи до шлюбного агентства. Там, кажуть, підбирають ідеально підхожих. Називається гарно — «Найкращий чоловік».
Марія скептично всміхнулася: «Та це ж смішно. Немов у магазині — вибирай, приміряй, повертай!» Але потім згадала про свої сорок два роки і про старі дідові годинникі на стіні, що цокали, немов вічність. І пішла.
Її зустріла жінка у малиновому піджаку й окулярах у формі сердечок.
— У нас усе серйозно, — усміхнулася вона. — Вибираємо кандидатів, видаємо на тиждень. Хочеш — залишай, не підійшов — повертай.
— Що, прямо “видаєте”? — здивовано підняла брова Марія.
— Так! Живе з вами. Одразу видно, ваш він чи ні. Економимо час. Маніяків у нас нема, перевірка сувора.
Мар’я несподівано для себе запалилася ідеєю. Вони обрали п’ятьох. Оплатила. Перший мав прийти вже сьогодні ввечері.
Вона дістала із шафи свою зелену сукню — “колір надії”, як казала мама. Наділа сережки з фіанітами, що лежали у старій коробочці від парфумів. У серці било щось між хвилюванням і страхом.
Дзинь! — дзвінок. Марія підійшла до дверного оглядача. Троянди. Величезний букет. Серце затріпотіло. Відчинила двері. Чоловік був гарний, як на фото, у костюмі, з впевненою усмішкою. Сіли за стіл, їжа готова — салати, м’ясо, торт…
Він спробував салат — поморщився:
— Пересолено.
М’ясо —
— Жорстке.
Вино —
— Що за дешевка?
А потім підвівся, пройшовся по квартирі й, оглядаючи все з виглядом критика:
— Обстановка простенька. Кухню треба переробляти.
Марія взяла букет і спокійно простягнула йому:
— Я троянди не люблю. Усього доброго.
Тієї ночі вона трохи поплакала. Було прикро. Але попереду ще були четверо.
Наступного вечора з’явився другий. Від нього пахло горілкою.
— Вже почав святкувати знайомство? — обережно запитала Марія.
— Та годі тобі! Давай телевізор увімкни, матч же!
— У себе вдома подивишся, — сухо відповіла вона і зачинила за ним двері.
Третій прийшов через день. Не красенВона випила каву, глянула у вікно на сонячний Київ і подумала: «Нарешті я вільна, і це найкраще, що могло статися».
