— Ви йдіть попереду, а я під’їду.
— Ти де?
— На дачі. Мама попросила відвезти.
На дачі. У день, коли твій син вперше йде до школи…
Оксана стояла біля кухонної раковини, стискаючи в руці губку. Пальці тремтіли. Не від холодної води, а від люті. На плитці булькотіла вже підгоріла вівсянка, у спальні гудів телевізор, а в голові стрічкою миготіли питання: «Дача? Зараз? Чому?»
…Чоловік пішов рано. По-англійськи. Просто хлопнув дверми, і дім знову занурився в тишу. Вона подумала: може, до машини вийшов чи по справах. Син уже прокинувся, потер очі, у піжамі потопав у ванну.
Все було нормально. Крім одного: тато не повернувся.
— Іване, ти зовсім з’їхав?! — спитала вона, коли нарешті додзвонилася.
— Ну мама терміново попросила, — виправдовувався чоловік. — Ви йдіть попереду, а я під’їду.
— Так. Терміново. Саме сьогодні. О восьмій ранку. Першого вересня, — голос Оксани став холоднішим за той айсберг, в який врізався «Титанік».
— Слухай, я все розумію… Але вона попросила. Ми швидко.
Оксана промовчала. Бо якби вона сказала хоч слово, гребля її самоконтролю тріснула б. А істерика зранку — це не те, що має бачити першокласник. Замість слів вона просто перервала дзвінок.
Нехай це буде на їхній совісті.
— Мам, а тато де? — син стояв у новій білій сорочці і сам застібав ґудзики.
Копирсався, хвилювався, але не скаржився.
— Бабусі терміново треба було на дачу. Тато відвіз її, — сказала Оксана без прикрас і сарказму.
— А він потім приїде? — із надією спитав син.
— Не знаю, зайчику. Думаю, ні.
— А він знав, що в мене сьогодні свято?
Вони обговорювали це весь тиждень. Але син, мабуть, не міг зрозуміти такого вчинку з боку батька.
— Знав, — тихо відповіла Оксана.
Хлопчик опустив очі, промовчав. Сів за стіл і втопився у телефон. У вазі стояв букет, який він понесе до школи. Біля дверей — новий ранець із машинками. Все готове до свята.
Крім родини.
На лінійці син намагався триматися. Не посміхався, не плакав, лише міцніше стискав мамину руку, поки навколо метушилися діти, бабусі, тата з камерами. У всіх довкола було свято життя.
Оксана теж фотографувала його, намагалася підбадьорювати. У неї стояв ком у горлі, але вона усміхалася за двох. Може, навіть за тро”А коли син міцно обійняв її перед сном і прошепотів: «Дякую, що ти завжди поруч», Оксана зрозуміла, що їхня маленька родина сильніша за всі зради й розпади.”
