“Ви йдіть, а я під’їду.”
“Ти де?”
“На дачі. Мама попросила відвезти.”
На дачі. У день, коли твій син вперше йде до школи…
Оксана стояла біля кухонної мийки, стискуючи в руці ганчірку. Пальці тремтіли. Не від холодної води, а від люті. На плитці булькотіла вже пригоріла каша, у спальні ґудів телевізор, а в голові метушеним списком мерещились запитання: “Дача? Зараз? Чому?”
…Чоловік пішов рано. Бризь — і двері захлопнулись. Дім знову поринув у тишу. Вона подумала: може, до машини вийшов або по справі. Син уже прокинувся, потер очі, у піжамі поплентався до ванни.
Усе було нормально. Окрім одного: тато не повернувся.
“Олег, ти зовсім з’їхав?!” — спитала вона, коли нарешті додзвонилась.
“Ну, мама терміново попросила,” — виправдовувався чоловік. “Ви поки йдіть, а я під’їду.”
“Ага. Терміново. Саме сьогодні. О восьмій ранку. Першого вересня,” — голос Оксани став холоднішим за кригу, в яку впоровся “Титанік”.
“Слухай, я все розумію… Але вона попросила. Ми швидко.”
Оксана промовчала. Бо якби вона сказала хоч слово, гребля її самоконтролю дала б тріщину. А істерика зранку — це не те, що має бачити першокласник. Замість слів вона просто обірвала дзвінок.
Нехай буде на їх сумлінні.
“Мамо, а тато де?” — син стояв у новій білій сорочці і сам застібав ґудзики.
Мірявся, хвилювався, але не скаржився.
“Бабусі терміново потрібно було на дачу. Тато відвіз її,” — сказала Оксана без прикрас і сарказму.
“А він потім приїде?” — з надією спитав син.
“Не знаю, зайчику. Думаю, ні.”
“А він знав, що в мене сьогодні свято?”
Вони обговорювали це весь тиждень. Але син, мабуть, не міг зрозуміти такого вчинку з боку батька.
“Знав,” — тихо відповіла Оксана.
Хлопчик опустив погляд, промовчав. Сів за стіл і вткнувся у телефон. У вазі стояв букет, який він понесе до школи. Біля дверей — новий ранець із машинками. Усе готове до свята.
Окрім родини.
На лінійці син намагався триматися. Не посміхався, не плакав, лише міцніше стискав мамину руку, поки навколо метушились діти, бабусі, батьки з камерами. У всіх навколо було свято життя.
Оксана теж фотографувала його, намагалась підбадьорювати. У неї стояв ком у горлі, але вона усміхалась за двох. Може, навіть за трьох. Але цього було замало.
Коли старшокласник ніс на плечах дівчинку з бантами і дзвіночком, прийшов перший лист від свекрухи: “Зроби більше фото. І мені надішли. Хочу подивитись.” Другий — через п’ятнадцять хвилин: “Скажи, щоб Данило мені помахав. Я подумки з вами!”
“Подумки з нами?” — Оксана стиснула зуби. “Подумки” — це дуже зручно. Зовсім не треба напружуватись.
Оксана не стала відповідати. Не тому, що боялася скандалу. Просто… їй не було про що говорити з цією людиною.
Після лінійки вони пішли в кафе, замовили морозиво і молочні коктейлі, потім пройшлися сквером. План був інший: тато мав відвезти їх до парку атракціонів. Але тато був на дачі. З капустою, а не з сином. Маршрут довелось змінити.
“Мамо, можна я не буду відповідати, якщо бабуся подзвонить?” — спитав син, коли в рюкзаку завібрував телефон.
“Звичайно,” — кивнула Оксана. “Я теж не відповідала б.”
Вона нічого не стала пояснювати. У цьому не було потреби. Син просто обняв її у відповідь, притулився так міцно, ніби хотів передати через обійми весь біль і образи.
Усередині щось закам’яніло. Тому коли чоловік подзвонив їй, вона не підняла слухавку. Син — теж.
Подружжя обмежилось коротким листуванням.
“Ти зараз як дитина. Підніми телефон. Мама ображається,” — написав Оксані чоловік.
“Твій син — теж,” — відповіла вона.
“Данило образився?”
“Так. Образився. Бо для нього сьогодні був важливий день. А ви вибрали картоплю. Копай далі.”
Олег з’явився ближче до дев’ятої. Увійшов тихо, навшпиньках, ніби боявся когось розбудити або, що ймовірніше, розпалити і без того напружену атмосферу. Сун уже спав. Оксана сиділа у вітальні з книгою, але не читала. Не могла зосередитись на літерах. Просто тримала книгу як щит від чужої байдужості і власних тривожних думок.
“Може, завтра підем кудись? Утрьох,” — запропонував чоловік, сівши поруч. “У кіно чи в кафе. А то в нас усе роз’єднується.”
Оксана підняла брови і перевела погляд на чоловіка. Вона не зраділа його пропозиції, не поспішила піддакнути. Лише втомлено зітхнула.
“Думаєш, у стосунках усе як на роботі? Можна перенести терміни? Ти був потрібен синові сьогодні.”
“Я ж не спеціально,” — Олег потер перенісся, намагаючись заспокоїтись. “Мама несподівано попросила, я не міг відмовити. Думав, швидко.”
“Угу. Тільки від твого ‘думавА наступного ранку Оксана прокинулась від дощу, що стукав у вікно, наче нагадував: життя йде далі, навіть коли ти спиш, і тепер воно належить лише їм двом.
