**Щоденник Олени Іванівни**
Що робити, коли родина — це не лише любов, а й випробування? Хтось ділить спадщину, хтось бороться із звичками чи зрадами, а хтось просто здається перед життєвими обставинами. У нас із чоловіком, на перший погляд, все було добре. Але було одне «але» — свекруха. Саме вона, Надія Степанівна, перетворювала наші будні на випробування.
Я довго намагалася знайти з нею спільну мову, звикати, пробачати її вибрики. Та чим більше сил витрачала, тим вищою ставала невидима стіна між нами.
Я розумію, як міцний зв’язок між матір’ю та сином. Але коли 37-річний чоловік лишається «маминим синочком», це вже кінець. Мій чоловік і його мати жили в окремому світі: шепотілися за моєю спиною, домовлялися потайки, а про деякі рішення повідомляли лише тоді, коли вже неможливо було відмовлятися.
І ось нещодавно сталося те, що переповнило чашу мого терпіння.
Наш син, Данилко, щоліто гостював у моїх батьків на селі. Моя мати, лікарка, майже ніколи не могла взяти відпустку — навіть під час пандемії вона працювала без відпочинку. А тато, на жаль, через здоров’я не міг упоратися із онуком сам.
Я працюю в великій компанії, тому про довгу відпустку могла лише мріяти. Тому ми з чоловіком вирішили: цього року попросимо допомоги в його матері. За місяць я все обговорила з Надією Степанівною. Вона з радістю погодилася посидіти із Данилком. Я щиро вірила, що можу на неї покластися.
Але за тиждень до відпустки мені подзвонили:
«Олено, — весело оголосила свекруха, — мені дали путівку! Їду на море! Тож із онуком якось самі розбирайтеся».
Я так остовпіла, що спершу навіть не зрозуміла сенсу її слів. Вона нас підставила. Просто кинула.
Пізніше з’ясувалося, що ніякої «путівки» їй ніхто не давав. Вона сама все організувала: обрала курорт, придбала квитки, замовила номер. І все це — знаючи, що мала доглядати за онуком!
Та й перед самим від’їздом Надія Степанівна прийшла до чоловіка з проханням: поливати її теплицю й доглядати город у її відсутність.
Звісно, чоловік працював від ранку до ночі, тому це завдання переклали на мене. Але тоді я твердо вирішила: досить. І сказала просто:
«Не зроблю й кроку. Твоя мати кинула нас у скрутну хвилину. Їй важливіший відпочинок — нехай її помідори сохнуть разом із її егоїзмом. Це її проблеми, не мої».
Звичайно, коли свекруха дізналася про мою відмову, почався скандал. Звинувачення, докори, скарги — усе вилилося на мене. Але потяг уже пішов. Вона таки поїхала на море, залишивши нас із дитиною та її городом.
Тепер я метуся містом, намагаючись знайти для Данилка хоча б якийсь табір чи гурток. Адже йому теж потрібне справжнє літо, а не сидіння вдолі вдома.
Я ще раз переконалася: у скрутну хвилину можна розраховувати лише на себе. І на свою совість. Свекруха обирала відпочинок. А я — свого сина.
І знаєте? Не шкодую жодної секунди.
