Тарілки з холодним борщем і картоплею так і застигли на столі. Оксана гляділа на них і не бачила нічого, окрім часу, який, ніби насміхаючись, повільно тягнувся вперед: 22:47.
Петро обіцяв бути о девятій. І знову
Телефон мовчав, як шкільна дошка на літніх канікулах.
Оксана вже не сердилося.
Вона вигоріла до тла й від неї залишилася тільки ця холодна втома, яка в селі ще й «житейською мудрістю» зветься.
Близько пів на дванадцяту у дверях нарешті скрипнув замок.
Оксана навіть не повернула голову. Сиділа, укутавшись у вовняний плед із ярмарку в Косові, і втупилась у стіну.
Привіт, рибонько. Пробач, затримався на роботі, озвався Петро, і в його голосі фальшиво дзенькнула бадьорість, яку він зазвичай діставав спеціально для таких випадків.
Підійшов, хотів поцілувати у щоку. Оксана механічно відвернулася. Ледь помітно, та Петро це відчув.
Ти чого? знімаючи шарфа, спитав.
Ти згадаєш, який сьогодні день? голос у Оксани був тихенький та порожній, мов шухлядка для ложок на дачі.
Петро на мить застиг. В голові закрутилися шестерні.
Середа. А що?
Сьогодні день народження моєї мами. Ми мали поїхати до неї з тістечком. Ти ж обіцяв.
Обличчя Петра змінилось миттєво: усмішка скотилася вниз, поступившись місцем типовій гуцульській вині з розгубленістю.
Господи, Оксаночко, забув, чесно, вибач. Робота завалила. Завтра обовязково зателефоную їй, от клянуся Говерлою.
Петро почвалав на кухню. Оксана чула, як він шарудить у холодильнику, стукає ложками. У нього це завжди виходило краще, ніж виправдовуватись.
Але сьогодні Оксана вирішила не змовчати. Підвелась і підійшла до дверей кухні.
Петре, а з ким це ти працював до одинадцяти вечора?
Петро здригнувся, пляшка молока у руці затремтіла:
Та з командою. Ми ж от-от новий проєкт на заводі запускаємо. Ти ж знаєш, як воно.
Ой, знаю, кивнула Оксана. І знаю, що о 15:00 ти телефонував і казав: «Іро, все розумію, але мушу це вирішити».
Іра. Ірина. Його колишня дружина. Той самий привид, що вже три роки тиняється між ними. Привид із холодом невиговорених образ і докорів, наче буря в Карпатах.
Петро став білий, як сметана з базару.
Ти підслухала?
Не треба було й підслуховувати. Ти там у ванній так галасував, що весь підїзд, напевне, чув.
Він поставив молоко і присів за стіл, тяжко зітхнувши.
Воно не те, про що ти думаєш.
А про що? у голосі Оксани вперше відчулися якісь емоції це вже прогрес. Ти вже пів року, як на шпильках! Пропадаєш вечорами, дивишся на мене, мов на стіну обідрану. Ти намагаєшся її повернути? То скажи прямо, витримаю.
Петро опустив голову й дивився на свої руки. Вмілі такі, і мотор розбере, і кахлі покладе, а щастя збудувати так і не навчився.
Я не хочу до неї назад, тихо каже.
А що тоді? Ти знову з нею спиш?
Ні! в його очах було стільки щирості й розпачу, що Оксана на мить засумнівалася у своїх догадках. Оксанко, клянусь, нічого такого.
Тоді що там «вирішуєш»?! вже наче крикнула вона. Її борги платиш? Проблеми вирішуєш, чи ще чиюсь долю заодно? Ти її життя живеш, а не моє зі мною?
Петро мовчав.
І тут потекло роками здержуване:
Іди, Петре. Йди до неї, якщо так треба. Або до когось ще, хоч до баби Галі з нашого балкону. Вирішуй свої проблеми. Лиш мене в спокої. Я так не хочу і не можу.
Оксана зібралась вийти, та Петро схопився і заступив дорогу.
Так нема куди мені йти! Нема в мене ніякої Іри! Ні старої, ні нової! Я сам не розумію, що зі мною. Просто хочу все виправити!
Він відвернувся, ніби шукає очима порятунок у світлі лампочки під стелею.
Не загадуй, прошепотіла Оксана.
Ти питаєш, що я там виправляю? раптом вигукнув Петро. Себе я виправляю! Хоч намагаюсь Але не виходить. Розумієш? Ти не вона. Ти терплячіша, добріша, ти вірила в мене, коли навіть я на себе махнув рукою. З тобою все мало би бути інакше, але я все одно все псу! Забуваю про дати народження, затримуюсь на роботі, хоча знаю, що ти чекаєш. Не говорю нічого. Дивлюся у твої очі й бачу, як у них гасне світло. Як і в її колись.
Оксана мовчала.
Я не хочу ще одну, тихо додав Петро, бо знаю, що все так само буде. Знову щось упущу, знову доведу до сліз, до відчаю чи ненависті. Я не вмію бути чоловіком. Не вмію разом жити День за днем, без істерик і сварок. Все ламаю навколо себе. Словом, не живу, а по канату ходжу й чекаю, коли впаду. А ти Ти вже й сама не своя поруч зі мною.
Петро глянув на Оксану. На цей раз погляд був загублений, але щирий:
Проблема не в тобі. Не в Ірі. У мені
Оксана вислухала й раптом зрозуміла: Петро не зраджував її з іншою жінкою. Він зрадив її із власними страхами. Не лиходій, а людина, яка заблукала й ще не знає, як далі жити.
То що тепер, Петре? спокійно спитала вона. Усе усвідомив. І що?
Не знаю, чесно зізнався.
То розбирайся. До психотерапевта йди, книжки читай, перцем на хліб намащуй роби щось. Тільки перестань бігати по колу, мов заєць по городу, і шукати чарівну кнопку для старих граблів. Такої немає. Є тільки робота над собою. Без мене.
Вийшла з кухні, кинула на плечі пальто і пішла
***
Двері тихенько закрились. Петро стояв посеред тиші, яку час від часу перебивав стукіт дощу об вікно. Він підійшов, глянув, як силует Оксани розчиняється в сірій темряві, і відчув таку вагу, що й у трьох не винести.
Тепер його провал уже не примара. Він отут у цій порожній квартирі, у холодній вечерї, в його власних долонях, які нічого не втримали.
І замість того, щоб бігти за Оксаною, Петро дістав з шафи пляшку старого львівського коньякуЗа вікном тьмяним лелітком мигнула машина й розчинилася в калюжах міського світла. Петро стояв, поки ватяна темрява не поглинула останню тінь Оксани, а тоді підійшов до столу, на якому зоставалися тарілки. Глянув на борщ: на поверхні застигали бліді кола, немов кільця часу.
Він сів і взяв ложку не для того, щоб їсти, а аби хоч щось почати знову. Кожен рух давався важко, як вперше після довгої хвороби. Він ковтнув холодної юшки: смак рідного дому, такого простого і такого недосяжного нині.
У раптовій тиші Петро вперше подумав: не треба чекати, коли хтось прийде і поверне тебе до життя. Треба самому. Хоча б спершу винести посуд, стати ноги й відкрити вікно, впустити свіже повітря, навіть як воно пахне чужими дощами.
Петро підвівся, роздобрів каштанами очей. Торкнувся пледу, у який недавно кутавалася Оксана, вдихнув шерсть із запахом ялиці й тістечок, яких так і не купили мамі. Серце стискалося, але поряд із болем відчувався спокій вперше за довгий час усе чесно й без прикрас. Можна починати з нуля.
Він вийшов на балкон, нехтуючи дощем. Місто дихало уночі, від нього тягло сирістю, але десь угорі витанцьовували ледь помітні зорі. Петро, тримаючи старий плед, самими губами прошепотів: “Дякую, Оксанко, що не змовчала”. І з того простого, недолугого, але справжнього «дякую» почався його маленький, непомітний рух не до когось, а вперше до себе самого.
За ніч він не заснув. Та коли перший ранковий промінь проліз крізь фіранки і впав на відпрацьований кухонний стіл, Петро вже знав: життя далі існує. І якщо не сьогодні то завтра він знову навчиться бути чоловіком у власному домі. Спочатку для себе.
