Візьми, моя дитино, для себе й своїх братиків. Їжте, золотенькі. Не гріх поділитися, гріх відвернутися.
Катерина мала лише шість років, але життя вже намалювало тінь на її щоках таку важку, якої інші діти навіть не уявляють. Вона жила у невеличкому селі на Полтавщині, у старій хатині, що трималася не на цеглі чи дереві, а, здавалось, лише на маминій вірі та молитвах. Коли вітер зривався з Дніпра, стіни стогнали, а в нічну пору холод закрадався крізь шпарини й нікого не питав дозволу.
Батьки Катерини працювали «на шабашці»: сьогодні є робота, завтра вже нема. Вечорами вони поверталися виснажені, з порепаними руками й втомленим, порожнім поглядом, а у гаманці ледь шелестіло кілька гривень майже як і надія на краще. Катерина залишалася з двома молодшими братиками, обіймала їх, коли голод болів гірше, ніж зимний протяг.
То був грудень справжній, з мокрим небом і повітрям, що пахне снігом. До Різдва лишалося трохи, але у їхній хатині воно не поспішало. На печі булькотіла проста картопляна юшка без мяса, без прянощів, але приправлена маминим теплом. Катруся тихо помішувала її, ніби хотіла, щоб стало більше.
Несподівано з сусідського двору навіявся запах свіжої, ситної їжі такий, що бере за душу ще до того, як підбирається до шлунка. У Сусідки-Олени різали свиню як ведеться на українське Різдво. Чулися веселі голоси, сміх, дзенькіт посуду й шипіння сала на сковорідці. Для Катрусі це було ніби казка з іншого світу.
Вона з братиками підійшла до тину, мовчки вдивлялася. Вона нічого не просила. Просто дивилася. Великі, темні очі заховали в собі тиху, дитячу мрію. Катрусю мама вчила, що негарно хотіти чужого, та серце її так мріяло…
Господи, шепотіла вона, бодай хоч шматочок…
І наче сам небесний покровитель почув цей тихий голосок, озвалася лагідна, стара сусідка:
Катрусю! Іди-но сюди, моя хороша!
Бабуся Ганна стояла біля чавуну, з румяними, ніби спечені яблука, щоками й теплими, як вогонь, очима. Вона неквапно вимішувала куліш, а на Катрусю дивилася так, що в дівчинки здригалося серце.
Візьми, моя дитино, ось для тебе і братів твоїх, мовила вона і просто передала пластиковий контейнер із шматком ще гарячого мяса, з ароматом справжнього свята.
Їжте, золотенькі. Бо не гріх поділитись, а гріх закривати очі.
Катрусині сльози покотилися самі собою. Вона плакала не через голод, а тому що її вперше хтось по-справжньому побачив не як бідну сирітку, а як просто дитину.
Вона бігла додому, міцно стискаючи баночку в долонях, наче найдорожчий подарунок у житті. Братики стрибали довкола і на коротку мить старенька хатина наповнилася сміхом, затишком і запахом, якого там ще зроду не було.
Коли ввечері батьки повернулися стомлені, змерзлі то застали дітей за вечерею й посмішками. Мама тихо витирала очі, а тато зняв шапку і подякував Богові мовчки.
Того вечора в них не було ні ялинки, ні подарунків. Але була доброта людська.
І це найбільший скарб, який може мати кожна родина. Бо коли тебе хтось бачить, коли ділиться з тобою теплом, ти не сам на цьому світі.
Скільки таких дітей, як Катруся, зараз просто мовчки дивляться у вікна, на святкові столи й сяючі домівки Не пророкуючи нічого, лише сподіваючись на диво.
Іноді проста страва, маленька допомога чи добре слово можуть стати найбільшим подарунком у чиємусь житті.
Подаруй частинку душі і твоє серце стане світлішим.
