Та йди звідси, казала! Що ти тут тиняєшся?! Ганна Семенівна, гуркочучи, виставила на стіл під розлогою вишнею велике блюдо з гарячими пиріжками і відштовхнула осторонь малого сусідського хлопця. Ану геть! Де вже твоя мати за тобою догляне?! Дурисвіт
Кістлявий, як сірничина, Тимко, якого давно ніхто не кликав на імя, адже всі вже звикли до його прізвиська, кинув винуватий погляд на сувору сусідку і потягся до свого порога.
Величезна стара хата, поділена на декілька квартир, стоїть напівпорожньою. Мешкають тут, по суті, три родини: Паламарі, Олексієнки і Кравчики Олеся з Тимком.
Останні якраз і були тією «половинкою», якою не переймалися, згадуючи лише тоді, коли припікало. Олеся не вважалася важливою особою, тож і на неї часу шкодували.
В Олесі, крім сина, нікого не було: ні чоловіка, ні рідні сама-одна, як билина на вітрі. Сусіди косо дивилися, але не зачіпали, хіба що бува ганяли Тимка, якого Сорокою звали. За довгі, худі руки-ноги й велику голову на тоненькій шиї.
Сорока був не надто привабливий, соромязливий, зате надзвичайно добрий. Не міг спокійно пройти повз заплакану дитину, тут же намагався втішити за що не раз отримував на горіхи від матерів, що не бажали бачити свого малечу поруч із страшним малим.
Що за той Страшний, Тимко до пори не знав. А потім мама подарувала Чарівника Смарагдового міста й усе стало на свої місця.
Однак ображатися він і не збирався вирішив, що всі, хто його так обзиває, знають історію про Страшила, а отже, розуміють: той же був розумний і добрий, усім допомагав, а згодом став керувати казковим містом.
Олеся, почувши його міркування, не стала сперечатися нехай краще син вірить у доброту людей.
Адже у світі й так зла достатньо, і наїстись йому його ще доведеться сповна. Хоч нехай у дитинстві поживе без жури
Сина свого Олеся любить щиро й глибоко. Пробачила батькові Тимка й його зраду, прийняла дитину ще в лікарні, і, коли акушерка щось там бубніла про те, що не таким народився, відрізала:
Ви краще вигадайте! Мій хлопчик найкрасивіший у світі!
Ну вже якось З розумом, може, і не склалося
Ще побачимо! гладила маленьке личко і плакала.
Перші роки оббивала пороги лікарень, домоглася того, щоб Тимком зайнялися по-людськи. Тягала його до райцентру, трусилася в старому Еталоні, щільно тримаючи загорнутого сина.
Жалісливі погляди і відверті поради пропускала повз вуха, лише зрідка випалювала:
Свого у дитбудинок здай! Не хочеш? Мені й без ваших рекомендацій стане! Я краще знаю!
До двох років Тимко поправився, вирівнявся, у розвитку майже не поступався ровесникам. Красенем все одно не був: велика, трохи пласка голова, худорляві ручки-ніжки. Олеся щосили боролася з його кволістю.
Себе у всьому урізала, синові ж віддавала найкраще; це не могло не відобразитися на здоровʼї малого. Хоч зовні був кумедний, але лікарів майже не турбував, і ті лише розчулено поглядали, як тендітна, мов волошка, Олеся обіймає свого Сороку.
Отакі мами на вагу золота! Дитині мало не інвалідність світла, а тепер глянь! Мужній, розумний хлопець!
Авжеж, мій найкращий!
Та це не про малого, а про тебе, Олесю! Ти молодчинка!
Олеся ніяково знизувала плечима. Для неї це було звичне хіба мати може не любити своє дитя чи не дбати? Вона просто так живе.
Коли Тимко вже мав іти до школи, вмів читати, писати й рахувати, але трохи картавив. Це часто зводило нанівець його старання.
Та вже досить, Тимко, дякую! зупиняла його вчителька, даючи слово іншому.
Опісля жалілася у вчительській: мовляв, до всього здібний, але слухати його непросто. Богомилуватися Тимко не міг учителька через два роки пішла в декрет, а клас отримав нову наставницю.
Марія Петрівна була вже не молода, але й досі мала гарт і справжню любов до дітей. Вона швидко побачила, який Тимко поговорила з Олесею, відправила до гарного логопеда, а завдання Сорока виконувати дозволяла письмово.
Як гарно ти пишеш! Мені так приємно читати!
Той розцвітав від похвали, а вона зачитувала його відповіді перед класом, щоразу підкреслюючи, який у неї талановитий учень.
Олеся від подяки ледь не цілувала руки вчительці, але та зупинила її:
Та не смішіть мене! Це моя робота! Та й хлопчик у вас чудовий! Все у нього вийде, от побачите!
До школи Тимко біг, підстрибуючи, чим веселив сусідів.
От поскакав наш Сорока! Нам час до нового дня! Ех, кого ж природа так пошкодувала А нащо ж йому таке життя залишили?
Олеся знала, що сусіди про неї балакають, але не переймалася, не вважала за потрібне. Каже: якщо людина Господом не наділена добрим серцем, не навчиш її людяності.
Тож краще витрачати час на свої справи: садити біля ґанку ще одну ружу чи впорядковувати хату.
На великому подвірї, де під кожним вікном квітли клумби, а на задньому дворі ріс невеличкий садок, ніхто нічого між собою не ділив, тримаючись неписаного правила пятачок біля порога твоя територія.
Куточок Олесі найгарніший: троянди, густий кущ бузку, а східці вимощені уламками плитки, яку вона випросила у завідуючої клубом, коли там був ремонт.
Віддайте плитку! увірвалася Олеся до кабінету.
Плитку? Навіщось вона тобі? здивувалася завклубом.
Віддайте, будь ласка!
Поконювавши з нею, директор дозволив. Олеся набрала тачку плитки, і до ночі виколупувала з купи гарні шматки для свого задуму.
Гордо прокотилася селом з тачкою, де сидів Тимко полумʼяно-щасливий.
Для чого їй той мотлох? шепотілись жінки.
А через тиждень ахнули від того, що Олеся зробила з того сміття
Ніколи не бувала вона ні в музеях, ні за кордоном, не бачила ні фресок, ні базилік. Але тонке відчуття підказало, як розмістити шматочки і ось уже ґанок став місцевою памяткою.
Що за краса! Шедевр, справжній шедевр
Олеся не зважала на здивування сусідів: найцінніше слова сина:
Мамо, як гарно
Тимко торкався пальцем різноколірної мозаїки, радів до нестями, а мати знову плакала, бо її син щасливий
А щастя йому в житті було обмаль. Хіба у школі похвалять, чи мати напече чогось смачненького й пригорне, пошепче, що він розумний та хороший ото й вся радість.
Друзів мало мав Тимко: хлопців не дожене, а книжки любив більше за футбол; а дівчат і зовсім не підпускали, особливо Ганна Семенівна зі своїми трьома онучками.
Навіть не підходь до них! пригрозила Сорокі. Ягоди не для тебе!
Що у неї на думці, було загадкою, але Олеся сказала синові ліпше уникати її та онучок.
Навіщо нервувати людину? Захворіє ще
Сорока погодився: до Ганни й близько не підходив. Он і цього разу просто йшов повз, коли та готувала до свята і не збирався до веселощів.
Ой, грішна я! зітхнула Ганна, накриваючи пиріжки вишитим рушником. Потім скажуть, що скупа На, візьми, і щоб тебе у дворі не було видно! Свято ж у нас! Сиди собі тихо, аж поки мати прийде! Чув?
Тимко кивнув, подякував за пиріжки, але їй було не до нього от-от прибуде вся рідня: і діти, і онуки, і час за стіл сідати! День народження найменшої й улюбленої онуки Світлани Ганна вирішила святкувати гучно. А син сусідки, той кволий, великоголовий Тимко-Сорока, їй і близько не потрібен!
Нічого дітлашню лякати цим переляканим! Потім спати злякана буде Ганна згадувала, як відмовляла Олесю залишити його:
Куди тобі, Олесю, хлопчика?! Для чого? Годі за ним догледіти. Зіпʼється, пропаде
Ви ж ніколи мене пяною не бачили! не лишалася у боргу Олеся.
Неважливо! Таким, як ти, одна стежка убозтво! Ще й сину особливого нічого не буде. Не навчилася ти бути матірю! Навіщо малому мучитися? Позбудься поки не пізно!
Як не соромно! Самі ж мати!
А я своїх у люди вивела! А що ти йому даси? Ото й думай!
Після того Олеся перестала з нею навіть вітатися. Ходила повз, гордо несучи виступаючий живіт, і навіть не дивилася у бік Ганни.
Дурненька, я ж тобі добра хочу! хитала головою їй услід.
З доброї вашої руки лише токсикоз! відказувала й гладила живіт. Не бійся, малюче, ніхто тебе не зачепить!
Про те, що й кого зачепили за вісім років, Сорока матері не розповідав. Йому було її шкода: як образять тихенько поплаче у кутку, але мовчить. Знав, що мамі болітиме не менше. Образа зникала з нього, як дощова вода стікає, не залишаючи сліду. Й уже за півгодини і не памятав, хто і що сказав, лише шкодував дивних дорослих, які не розуміли простого: без образ жити легше
Ганни Тимко не боявся вже давно, але й особливо не любив. Якщо вона починала погрожувати або ганьбити, тікав подалі від її гострого язика. Але якби питали його, що він просягає, Ганна б здивувалася: він її щиро жалів. Жінка витрачала життя на злість, а він цінував кожну хвилину, що не повертається.
Тік-так! каже годинник
І все Хвилинка минула її не доженеш, не купиш ні за яку гривню й не виміняєш навіть на найкращий фантик від цукерки.
А дорослі цього не розуміють
Вмостившись із пиріжком на підвіконні у своїй кімнаті, Тимко спостерігав, як за хатою на галявині бігали онуки Ганни й гості, що зїхалися на день народження Світлани. Іменинниця ширяла у рожевій сукенці, мов метелик, а Тимко захоплено уявляв її чи то принцесою, чи феєю з казки.
Дорослі зібралися за столом біля ганку Ганни, а діти, погравши поруч, подалися ганяти мяч до старого колодязя, де трава рівна.
З вікна спальні матері Тимко міг бачити всю галявину, й довго спостерігав за грою, радіючи за щасливих дітей, аж доки вечоріло.
Дехто з дітлашні вже вертався до батьків, хтось почав нові забавки а лише дівчинка в рожевій сукенці блукала край колодязя, і це привернуло увагу Сороки.
Що біля колодязя небезпечно знав від мами:
Там деревина гнила. Хоч колодязем вже й не користуються, а вода там є. Впадеш і все, ніхто й не почує. Не підходь туди, синку!
Не буду!
А коли Світлана ковзнула та зникла з очей, Тимко не помітив відволікся на хлопців, що щось там ґвалтували купкою. Аж тут шукає рожеву пляму й серце завмирає. Світлани нема!…
Вилітає на ґанок мить, і ясно: її не видно й між гостями.
Чому не покликав допомогу, опісля й сам не збагнув. Просто стрімголов кинувся на задній двір не почув докірливого Ганни Я ж сказала сидіти вдома!
Дітлашню до Світлани діла не було не помітили й Сороки, який підскочив до краю криниці, розгледів у темряві щось біле, крикнув:
Присунься до стінки!
Боячись затягти дівчинку під воду, Тимко ліг на край, звісив ноги й поліз у темряву.
У колодязь Тимко стрибає, розуміючи: для Світлани секунди вирішальні.
А вона ж плавати не вміє
Це Сорока памятає як і те, що на пляжі бабця її лаяла, а йому так сміялася. Світлана так і не навчилась, хоч і боялася Тимка через слова бабусі. Та в колодязі, наковтавшись води, як могла вчепилася за його плечі.
Все, не бійся! Я поруч! обійняв за шию, як мама вчила. Тримайся, а я гукати буду!
Ковзився руками по слизьким колодам, Світлана тягнула на дно але Тимко зумів набрати повітря і гукнути:
Допоможіть!
Не знав він, що дітей поруч майже не лишилося, що чи вистачить сили, дочекається дорослих чи ні. Лише одне відчував: маленька дівчинка має жити бо в світі, як часу, краси мало.
Його крик почули не одразу.
Ганна, несучи гуску, шукає Світлану очима, аж обмерла:
Світлана де?!
Гості спочатку не второпали, але далі було вже не до святкувань: закричала так, що вся вулиця встала на ноги.
Тимко встиг ще раз гукнути, хоч і крізь сльози: Мамо
Олеся, кваплячись з роботи, теж відчула тривогу й перехрестилася, кинувшись дорогою додому, не звертаючи уваги на сусідок біля магазину. На подвірʼя влетіла, коли Ганна сіла на сходах, тримаючись за серце.
Не розбираючись, що як, Олеся кинулася у двір, почувши голос сина:
Я тут, мамо!
Думати де не треба: старий колодязь лякав здавна, і вона не раз просила владу засипати його. Її не чули. Парканчик, який сама поставила, кволенький, але більше нікому до того місця не було діла
Гаятися вже не було часу. Олеся кинулася в хату, схопила мотузку від білизни і, вбігши на ґанок, гукнула:
На допомогу! Тримайте!
Щастя, що один із зятів Ганни був при тямі скрутив вузол міцно, обгорнув Олесю мотузкою:
Тримайся, я держу!
Світланку Олеся підхопила зразу. Дівчинка вчепилася за шию й обмякла. Олеся тремтіла від жаху. Шукала сина навпомацки
І тільки тоді почала молитися так, як в пологовому під, просячи Господа змилуватися:
Благаю, не забирай!
Блудила рукою в темній воді серце вискакує від страху. І раптом намацує худеньке, слизьке плече і тягне сина, не думаючи, чи дихає він. Крикнула:
Підтягуйте!
І вже коли піднімали, почула тихеньке, хрипке:
Мамо
Провівши майже два тижні в лікарні райцентру, Тимко повернувся героєм.
Світлану виписали раніше переляк, трохи саден та порвана сукня. Тимко ж відзначився: зламаний запясток, важко дихалося, але мама поруч, страх ізник. І він просто радів, що скоро повернеться додому, до книжок і свого улюбленого кота.
Сину ж ти мій дорогий! Боже, якби не ти ридала Ганна, обіймаючи Тимка. Все тобі дам, усе!
А навіщо? знизав плечем Тимко. Я ж просто зробив, що треба. Хіба не чоловік?
Ганна тільки обіймала його, ще не знаючи, що цей худорлявий Сорока згодом відведе медичний броньовик з пораненими від обстрілу; потім не питатиме, хто свої, а хто чужий, просто робитиме все, щоб полегшити біль
І коли запитають Чому?, він просто скаже:
Я лікар. Так треба. Треба жити. Так правильно!
***
Дорогі читачі!
Мамина любов і справді не знає меж. Олеся, попри труднощі та пересуди, безмежно любила свого сина. Її віра допомогла йому стати мужнім і добрим. Справа не в зовнішності справжній герой завжди у душі. Тимко, хоч і не красень, урятував Світлану, довівши що головне сміливість і людяність.
Сусіди, що зневажали Олесю з сином, мусили визнати їхню гідність після цього вчинку. Упередження зникають перед лицем справжніх чеснот, а сила у вмінні прощати й робити добро, навіть коли з тобою чинили навпаки.
Нехай ця історія нас надихає: доброта велика сила, а справжня краса завжди в душі.
А як ви вважаєте: чи знаходить доброта шлях у світі навіть серед найважчих випробувань? Чи стикалися ви з тим, що справжнє багатство людини у серці?
