Ігор не замислювався над цим. Навіть не знав, чому вимовив ті слова, що здавалося неможливими.

Ігор не замислювався довго. Навіть не розумів, чому вимовив ті, здавалося, неможливі слова.
Був четвер, початок грудня. Дощ барахлив, ніби небо плакало разом із землею, намокаючи пустельні вулиці і стареньку будівлю, в якій мешкав Ігор Соколов.
Йому сорок два роки, і він жив практично непомітно, майже в тіні, разом з дочкою Тамарою, дівчинкою десяти років, в очах якої відчувалась тягар безмовної печалі дому. Два роки тому втрата жінки, Лариси, від раку, залишила холодну, глибоку порожнечу. Спільні сміхи, розмови, тепло зникли разом із нею. Щоденність скоротилась до роботи, шкільних завдань, самотніх трапез і згаслих спогадів.
Проте тієї ночі все змінилось.
Термінальний стукіт у двері порушив одноманітність. Коли Ігор відчинив, перед ним стояла жінка, промокла до кісток, з трьома дітьми, що трималися за неї. У їхніх очах був відбиток розпачу й втоми того, кому не куди йти.
Я Катя, розрізаним голосом промовила вона. Мій чоловік загинув шість місяців тому в нещасному випадку на роботі. Родина залишила мене. Автомобіль зламався саме тут. Ми безпритульні.
Ігор не розмірковував. Він навіть не знав, чому сказав ті слова, які здавалися недосяжними:
Перебувайте сьогодні у нас.
Шість людей в крихітному апартаменті з двома кімнатами, без зайвих місць і зручностей, але з одною спільною метою не залишитися наодинці.
Тамара без протесту здала свою ліжко старшій доньці Каті, а решта знайшли собі місце на підлозі під ковдрами, мріючи про сон.
Наступні дні закрутилися в хаос: сміх перемішувався зі сльозами, ламаються тарілки, одяг скрізь розкинуто, і життя нарешті почало гучно звучати там, де колись панував лише спокій. Водночас укріплялися невидимі звязки, що будують справжню сім’ю.
Катя готувала гарячі супи, допомагала з домашніми завданнями і поступово стала подругою Тамари. Діти зверталися до Ігоря як до «дядька», а разом вони вивчали нові справи: різали дрова, лагодили меблі, будували фортеці з подушок.
Самотність розчинялася у новому, недосконалому, проте справжньому ритмі. Ігор не був впевнений, чи зможе знову відчувати, проте тепло спільної, імпровізованої родини повернуло йому те, що, здавалося, назавжди зникло.
Селяни помітили зміни. Хтось шепотів, інші захоплювались. Хвояли, що Ігор святий. Він лише усміхався:
І мене врятували.
Одного весняного вечора Катя знайшла в ящику стару фотографію. На ній була Лариса, усміхнена, з маленькою Тамарою в обіймах. Знімок розбудив спогади, які, здавалося, спали. І ще впевненість у тому, що справжня сім’я часто не з крові, а з любові, яку будують крок за кроком, посеред бурі.