Ой, уявляєш, їдемо ми з Ігорем на білій «Ладі» в село під Києвом, до його бабусі Марії на Новий рік. Такий настрій святковий, діти Іванко й Улянка аж теліпаються ззаду на сидінні, уявляють собі подарунки, будують плани, що першим будуть їсти пиріжки чи холодець. Я ще зранку все перепакувала, щоб нічого не розчавилося: салати, ікорку червону, буженину, коробки з подарунками. Все ж гостинці, готувалися, копили півосені кожну гривню.
І тут біля самої Бориспільської траси під Києвом щось бах! Я кричу: «Ігоре, та зупинись, багажник відкрився, речі випадають!» А він тільки тисне по гальмах, а я вже бачу сумки розлітаються по трасі, а за нами машини Та все, думаю, кінець, все пропало: ні ікри тобі, ні тієї сьомги, ні пледу для бабусі. Всі наші старання рознесло по дорозі, як той південний вітер.
Діти одразу в сльози «мамо, а наш подарунок бабусі?!» Я їх по-тихому обіймаю, шепочу: «Не плачте, малеча, якось буде. Головне всі разом їдемо!». Ігор теж мене заспокоює: «Ну, Маринко, не переживай. Машина ж стара, замок на багажнику від часу погано тримає. Наше все річ наживна. Головне, що ми живі, а решта таке. Давай швидше в авто, уже темно, сніг валить ще ночувати під трасою будемо».
Я нібито й стала спокійніше, але в душі, знаєш, так образливо. Стала себе згадувати, як гривню до гривні складала, купувала по акціях, щоб свято зробити, а тут на тобі. Плакати не даю собі, та ком у горлі сидить.
Приїжджаємо вже глухої ночі, літери на годиннику не видно, а в хаті ще світиться. Бабуся Марія з сусідкою Зіною вже на ґанку стовпилися, глядують.
Ой, ви мої золоті, нарешті доїхали! Бабуся киняється до нас, усіх цілує та перехрещує. Маринка, Ігорчику, я вже тільки молилася, аби дісталися живими!
Та що ви, бабусю, як дитина мала, переживаєте, сміється Ігор, вже обіймає її. Заходьте до хати швидше, холод ж, а ви в одному халаті
А бабуся хвилюється розказує, що після обіду задрімала та сниться їй, як наш автомобіль із дороги вилітає. Каже: «Наче наяву бачу, що лихо станеться, серце не на місці». Зіна чула і бігла молитися разом зі своєю матірю просили Миколая Чудотворця, аби нас оберіг. Такі одразу добрі наміри, то й пощастило дісталися живими. Кажу бабусі: «Якщо вже наші гостинці не нам дісталися хай хтось інший порадіє, може комусь більше треба»
Святкували ми разом усім великим кагалом: і власна картопелька зі льоху, солені помідори, і бабусині пиріжечки гарячі Іванко і Улянка навіть не вилазили з-за печі. На вулиці цілий день гасали з дітворою на гірці, малі щоки червоні щастя повні очі. А під ранок усі злипаються, але Новий рік же не можна проспати чекають, чи справді Святий Миколай щось під ялинку підкладе!
Бабуся Марія сміється, обіймає усіх правнуків і говорить: «Найбільша радість це коли всі мої поряд. Решта не головне».
А у тім забутому селі, що за двома горбами, в одній із хижок, святкують Надія й Вірочка дві старенькі сестри, та їхній сусід Василь. Ніхто до них уже не приїжджає, дітвори немає виживають, як можуть: дрова з лісу, город літом, а взимку хіба каша та картопля.
Та тут і Василь зранку з лісу повертається санчата тягає, а в заметі при дорозі велика сумка! Відкрив, а там тобі і ікра, і мясо, і плед пухнастий білий, тепленький. Озирнувся ні душі навкруги, взяв той скарб додому. Розстелили сестрички плед, заніс продукти до хати, накрили ними стіл, хоч і небагато але яке то свято!
Ніколи б не подумала, каже Вірочка, що ще в житті справжню ікру їстиму.
Це Бог нам послав, прошепотіла Надія, мабуть, за щось простив, дав нагороду. Головне, що ми разом і теплі.
Ото ж і в житті буває: іноді втратиш щось матеріальне не тримайся за нього зубами; може, Господь від біди захистив, а хтось інший отримав потрібніше. Найбільш цінне все одно те, що всі, кого любиш, поряд. Та й найголовніше жити у злагоді й не втрачати віри.
