Йому ще не виповнилося 17, коли він привів у дім її… Дівчину, яка вже давно і надійно була вагітна, на рік старшу за нього.
Марічка вчилася в тому ж коледжі, тільки на іншому курсі. Кілька днів Дмитро помічав, як незнайома дівчина, забившись у куток, тихо плаче. Від його погляду не сховався ні характерний округлий живіт, ні одна й та сама (впродовж двох тижнів) одежа, ні порожній, позбавлений будь-якої надії погляд.
Як виявилося, історію Марічки знали майже всі… Онук відомого у місті бізнесмена зустрічався з нею, а потім просто зник, нібито по справах, у сусідню область. Його батьки її й знати не хотіли — так прямо й заявили. А свої, наче в добу Середньовіччя, боячись «ганьби», виставили її за двері й самі поїхали на дачу. Хтось Марічку жалів, хтось за спиною знущався.
«Сама винувата. Треба було головою думати!»
Дмитро не міг просто спостерігати. Він все обміркував — і підійшов.
«Легко не буде, годі ревіти. Підеш до мене — одружимося. Але заздалегідь кажу: брехати не вмію, нянькатися теж. Буду поряд і зроблю все, щоб у нас усе було добре».
Марічка витерла сльози й глянула на хлопця. Ну що ж… Звичайний хлопчина, без блиску. А вона мріяла зовсім про іншого нареченого! Та в її становищі вибору не лишилося — і вона пішла з ним.
Батьки були в шоці. Мати благала Дмитра змінити рішення, та він стояв на своєму:
«Мам, ну годі тобі, все буде гаразд. У мене дві стипендії — звичайна й соціальна. Підроблятиму — витягнемо!»
«Але ж ти планував вчитися далі!»
«Ну й що? Тато все життя на заводі, ти — у магазині. І без «вишки» якось живемо. Мам, це ж не кінець світу!»
Марічка оселилася в Дмитровій кімнаті. Він віддав їй ліжко, а сам «переїхав» у незручне розкладне крісло. Тиждень вона мовчала, мов тінь, ходила з ним за руку до коледжу й додому. А потім її прорвало.
«Набридло! Чому твої батьки дивляться на мене звичка? Я їм не подобаюсь! І чому ти зі мною не проводиш час? То вчишся, то йдеш кудись!»
Дмитро тільки здвигнув плечима.
«Ну а як інакше? Так, ти їм не подобаєшся, але ж прийняли, не виганяють. Дивляться звичка? А твої рідні тебе взагалі бачити не захотіли. А батьки батька твоєї дитини? Де вони? Вчуся — бо не хочу вилетіти після першого курсу. І стипендію втрачати не хочеться. Йду? Підробляю. І ні, дивитися з тобою сльозливі серіали не в планах».
Марічка заплакала.
«Навіщо ти так?»
«Як? Я ж попереджав — брехати не буду. До речі, коли підемо до ЗАГСу?»
«Та я ж не можу так піти! Купи мені гарну сукню, з високою талією, щоб живіт не було видно!»
«Ти серйозно? Ми ж принесемо довідку про вагітність — яка ще сукня? Мені на коляску й ліжечко копійку до копійки збирати…»
Мати перейшла на валідол із пустирником, але поступово змирилася. Її погляд все частіше затримувався на дитячих речах. Ну справді… Що тут страшного? Нехай живуть, одружуються, а вони з батьком допомагатимуть. Тільки от дівчина якась невдячна — Дмитру не рада, їм не рада, тісній хаті не рада. Ну нічого, народить — може, зміниться.
Та Марічка мінятися не збиралася. І коли Дмитро, після зміни на мійці, брудний і втомлений, приніс додому кошеня, вона аж почервоніла від злості.
«Ти що, здурів? Навіщо нам ця здерта кішка? Викинь її! Зараз же!»
Дмитро лише похитав головою.
«Ні, вона вагітна. Залишиться тут — то мій остаточний вердикт. Краще йди й розігрій мені їсти».
«Ось як?!» — Марічка ледь не завизКішка, мов розуміючи все, лише примружила очі та муркотіла, ніби казала: «Звісно, залишуся — бо хто ж тоді буде тебе розуміти?»
