Його колишня
«Дякую тобі, Олеженьку! Не знаю, як би я без тебя впоралася», — замиготіло сповіщення на екрані смартфона.
Телефон чоловіка завибрував саме у неї в руках. Катерина несвідомо глянула на екран. Відправником була якась Марічка. В кінці повідомлення кокетливо виблискував смайлик із сердечком.
Катя очі скосила. Марічка? Олеженьку? Вона б ще подумала, що це якась далека родичка чи колега, якби не одне «але»: у чоловіка жодної Марічки серед знайомих немає. Чи може, є?
Вона різко підняла погляд. Треба спершу з’ясувати, а потім уже робити висновки. Але серце ниюче стиснулося.
— Хто така Марічка? — Катерина з усіх сил намагалася, щоб голос не задріжав.
Олег, який у цю мить спокійно пив каву, навіть не відразу зрозумів, про що йдеться.
— Що?
— Марічка, — промовила Катя, показуючи йому телефон. — Хто це?
Чоловік глянув на екран, у його очах неспокійно мигнуло. Він швидко відвернувся й плечима знизав.
— Та… це Марійка.
Катя завмерла.
— Яка ще Марійка?
— Ну… моя колишня. Між нами вже нічого такого немає.
Вона повільно поклала його телефон на стіл і схрестила руки на грудях.
— Колишня дружина зве тебе «Олеженьком» і дякує за щось із сердечком? Ти серйозно?
Олег знову знизав плечима, ніби й обговорювати тут нічого.
— Ну так. Я їй трохи допоміг. Вона попросила в борг, я позичив.
Катю накрила хвиля люті.
— Ти віддав гроші своїй колишній?!
— Ну так, а що такого?
— Що такого?! — передражнила вона. — Серйозно? Ти вважаєш це нормальним? Брати гроші з нашого спільного бюджету й перекидати їх якимось Марійкам?
Він нарешті подивився їй у вічі.
— Катю, ти зараз із комаря верблюда робиш. Ми з нею не вороги, я її знаю тисячу років. Чому я не можу їй допомогти?
Вона засміялася, але в тому сміху не було веселощів.
— Ти одружений, Олежу. Одружений! На мені. А допомагаєш тій, з ким був до мене.
Він дратівливо зітхнув, ніби розмовляв з малою дитиною й намагався пояснити їй прості речі.
— Та ми ж не розійшлися на поганій ноті. Вона мені не чужа людина.
— А я тобі чужа?
Олег промовчав. Катя похитала головою й важко зітхнула.
— Скільки це вже триває?
— Що саме?
— Ваше миле спілкування.
Він знову відвів погляд.
— Завжди спілкувалися. Ще до тебе. Просто раніше я про це не розповідав. Не хотів тебе нервувати.
Катерина відчула, як усередині все похололо.
— Тобто ти два роки це приховував?
— Та не приховував я! Просто не бачив сенсу казати. Я ж тобі не зраджую. Тобі немає чого переживати.
Вона повільно видихнула, намагаючись не закричати від злості.
— І часто ти їй допомагаєш?
— Ну, буває іноді. По дрібницях зазвичай. Тут шафу зібрати, там комп’ютер налаштувати.
— Тобто ти, мій чоловік, бігаєш допомагати іншій жінці, як якийсь домашній майстер?
— Та чого ти розходилася?! — раптом спалахнув він. — Ну допоміг, ну віддав гроші! Це що, злочин?! Я б і тобі допоміг би!
Катерина подивилася на нього з холодною рішучістю.
— Якщо ти не бачиш у цьому нічого дивного, значить, у нас із тобою різні погляди на сім’ю.
Вона розвернулася й вийшла з кухні. Зараз вона не хотіла бачити його обличчя.
Катя не пам’ятала, як пройшов той день. Почуття роздирали її зсередини. Злість, образа, розгубленість. Вона намагалася спокійно проаналізувати ситуацію, але в голові крутився лише одне питання: «Як я могла цього не помітити?»
Олег не виглядав винним. Тепер він не приховував, що підтримує зв’язок із Марійкою, але робив вигляд, ніби в цьому немає нічого особливого.
За наступні пару тижнів пазл остаточно склався. Тепер, коли Катя знала, що шукати, картина стала очевидною. Її чоловік раніше регулярно затримувався на роботі кожні пару днів. Кожні пару днів у його колишньої раптом виникали проблеми, які терміново потрібно було вирішити.
— Я ввечері до Марійки заїду, — буденно, уже прямо кинув Олег за вечерею. — У неї пралька тече.
Катя поклала виделку й прищурилася.
— А що, інших майстрів у місті немає?
— Та годі тобі, що мені, складно допомогти?
— Тобі — не складно. А мені складно це терпіти.
— Ну почалося! Ти знову з цією темою?
— Звісно, знову, — холодно сказала Катя. — Тому що твоя колишня надто часто «випадково» опиняється в біді. Ще добре, що у вас немає спільних дітей.
Олег подивився на неї з легким роздратуванням, але продовжив їсти.
— А якби на її місці був хтось інший? Сусідка чи моя мати. Теж заборонила б допомагати?
— Різниця в тому, що «хтось інший» не кликав би тебе через день.
— Катю, — Олег втомлено відклав виделку. —Олег знову важко зітхнув і промовив: «Якщо для тебе це так важливо, то гаразд — більше я до неї не підійду».
