Було спекотне літо у Києві, сонце печіло немилосердно, а вулиці гули від натовпу. Христина та Марічка працювали у своєму кафе, обслуговуючи відвідувачів і радіючи плодам своєї важкої праці. Багато років вони мріяли про власну справу, і тепер, завдяки загадковій допомозі мецената Тараса Коваленка, їхня мрія збулася. Але в серцях дівчат лишався біль від усього, через що їм довелося пройти.
Одного разу, коли сестри працювали, у кафе увійшла жінка з втомленим і змученим виглядом. Офіціантка Наталка спершу подумала, що це просто чергова відвідувачка, але у погляді незнайомки було щось таке, що змусило дівчину зупинитися.
“Що бажаєте?” – запитала Наталка з легкою цікавістю. Жінка підняла на неї очі й тихо відповіла: “Шукаю роботу… Можу мити посуд, прибирати, подавати страви. Будь ласка, мені дуже потрібно.”
Наталка відчула дивну співчутливість до неї і подвела до Христини та Марічки. Сестри переглянулися. “Що робитимемо?” – тихо запитала Марічка.
“Дамо їй шанс,” – сказала Христина, відчуваючи щось незрозуміле. “Місць немає, але почнемо з малого.”
Вони запропонували жінці мити посуд, і та з подякою погодилася.
Дні минали, а незнайомка, яка назвалася Лідою, працювала наполегливо. Хоч роки вже давалися їй у знаки, вона не скаржилася, лише інколи в її очах блищала сумна усмішка. Христина й Марічка відчували якийсь зв’язок із нею, але не розуміли чому.
Та вони не знали, що ця жінка, яка тепер мила їхній посуд, була їхньою матір’ю – тією самою, що колись покинула їх. Після трьох невдалих шлюбів із заможними чоловіками Ліда залишилася сама: без дому, грошей і родини. Відчай змусив її повернутися, хоч вона й боялася, що доньки її не впізнають.
Одного ранку після чергової зміни Христина й Марічка пішли у кухню відпочити. Раптом двері відчинилися – увійшов їхній батько, Василь Петрович. Він часто навідувався до доньок, але цього разу сталося дивне. У кутку кухні стояла Ліда, жінка, яка колись кинула їх.
Вона ще не помітила Василя, але коли підняла очі, зблідла й застигла. Мовчання затягнулося. Василь подивився на доньок, потім підійшов до столу.
“Нова посудомийка?” – спокійно запитав він.
“Так, тату,” – відповіла Христина. “Ти її знаєш?”
“Це ваша мати, Ліда.”
Слова батька впали, як грім. Сестри не вірили своїм вухам. Біль і гнів охопили їх, але десь глибоко в серці відчувалося щось інше.
Ліда, почувши це, не тікала. Вона знала, що час правди настав.
“Я знаю, що не варта вибачень,” – почала вона, голос тріскався. “Але я маю сказати правду. Я не вміла бути матір’ю. Мені було страшно… Я думала, що без мене вам буде краще.”
Дівчата мовчали, але рана в їхніх серцях почала загоюватися.
Пізніше, у своїй кімнаті, сестри обговорювали все.
“Я не знаю, чи зможу пробачити її,” – призналася Христина.
“Не знаю теж, але, можливо, варто спробувати,” – відповіла Марічка.
Вони вирішили дати Ліді шанс.
“Мамо, нам потрібен час,” – сказала Христина. “Але ми не хочемо жити з ненавистю.”
Ліда заплакала. “Я не чекаю пробачення. Я просто хочу, щоб ви знали – я жалкую.”
Час минав. Відносини поволі загоювалися. Ліда допомагала у кафе, намагаючись зрозуміти своїх доньок. Христина й Марічка бачили, що їхня мати справді змінилася.
Через рік на сімейній вечері Ліда підвелася й сказала: “Мої доньки навчили мене, що любов ніколи не пізно знайти. Я вдячна за другий шанс.”
Усі заплакали, і сестри зрозуміли: пробачення – це не слабкість, а сила, яка дає нове життя.
З того часу їхнє кафе процвітало, Ліда була поруч, а в родині знову зайнялося світло.
“Пробачення, навіть запізніле, відкриває двері до щастя,” – думала Ліда, дивлячись, як її доньки сміються. Все стало на свої місця, як і мало бути.
