«Мамі треба відпочити»: ці слова він повторював кожного дня після народження сина… і до самого кінця
Кожного вечора, повертаючись додому з роботи, він першим ділом мили руки й ішов до нашого сина. Ані запах вечері, ані улюблена газета не могли його відволікти. Він підходив до ліжечка, нахилявся, брав малюка на руки — і в цю мить я закохувалася в нього знов. У чоловіка, який не боявся бути батьком. У чоловіка, який пам’ятав про мене.
— Мамі треба відпочити, — говорив він із посмішкою, ніжно колихаючи на руках сплячого Дениска й тихо наспівуючи колискову, поки той не засинав.
— Мамі треба відпочити, — шепотів він серед ночі, піднімаючись першим, щоб змінити підгузок, а потім передавав мені сина, чекав, поки я погодую його, і знову акуратно клав у ліжкочку.
— Мамі треба відпочити, — казав він кожен вечір, зав’язуючи фартух і годував нашого вередливого малого з ложки, перетворюючи кожну кашку на пригоду.
— Мамі треба відпочити, — повторював він, збираючи річного Дениска на прогулянку, щоб я могла спокійно помитися та побути на самоті — хоч півгодини.
— Мамі треба відпочити, — говорив він, саджаючи на коліна вже підрослого солопаха, і починав розповідати йому свої чарівні казки, вигадуючи їх на ходу, аби відвернути дитину й дати мені тишу.
— Мамі треба відпочити, — промовляв він, перевіряючи домашні завдання, терпляче пояснюючи Денисові математику, яку той ніяк не міг зрозуміти.
— Мамі треба відпочити, — тихо сказав він, коли Денис, дорослий уже, повернувся пізно з випускного й мовчки пройшов на кухню.
Кожного разу, коли я чула ці слова, мене обіймала ніжність. Серце стискалося, а очі наповнювалися сльозами — не від болю, ні, від щастя. Хотілося зупинити час і залишитися у цій любові назавжди.
А потім настав третій етап любові. Тоді, коли слово «мама» з його вуст змінилося на «бабуся».
— Бабусі треба відпочити! — посміхався він нашому онукові, коли той, залишившись у нас на вихідні, починав капризничати й кликати батьків. І тоді чоловік знов наспівував ту саму колискову — тільки вже іншій дитинічці.
— Бабусі треба відпочити, — підморгував він, збираючи вудку й забираючи онука з нашим сином до річки.
— Бабусі треба відпочити, — м’яко говорив він, подаючи внукові навушники, щоб той зробив тихіше на планшеті.
Він не встиг побачити онученьку. Пішов занадто рано, занадто тихо. Діти забрали мене до себе — не хотіли, щоб я лишалася сама у нашому пустому домі.
І ось, вперше взявши на руки крихітну Марійку, я не витримала — розплакалася. Легесенько здрігнула, немов почувши його голос:
— Бабусі треба відпочити…
Я навіть обернулася. Дурна надія… А раптом?
Пізніше, коли вечір опустився на дім, і я вже майже засинала, з кімнати донісся шепіт. Голос мого дорослого сина Дениса:
— Спи, серденько, спи. Мамі треба відпочити…
Я встала, відчинила двері й побачила, як він колише свою донечку, наспівуючи ту саму колискову. Ту, що коліТу, що коліскивав йому його батько, і я зрозуміла — ці слова ніколи не вмруть.
