В давні часи, у славному місті Львові, жила одна родина.
«Ой, Марічко, як добре, що тебе біля хати зустріла!» — важко дихаючи, промовила теща Наталії, Ольга Петрівна.
«Доброго дня!» — злегка здивовано відповіла Наталія.
Не можна сказати, що між ними панувала ворожнеча. Просто Ольга Петрівна рідко заходила у гості, бо вся віддавалася своїй доньці Соломії.
«Марічко, дай гривень п’ять тисяч. Соломію з Яросіком до санаторію збираємо. Те треба купити, те інше… А цени скрізь — хоч на небо лазь! Самі ж розумієте…» — сказала теща, закачавши очі й цмокнувши язиком.
Ще раз почувши таке, Наталія закипіла всередині. Вже тисячу разів у думках крутила: «Я ж вам не банк!» Сказала б це і тещі, і Соломії. Прямо в очі! Та щоб назавжди припинити це вічне жебрацтво!
Та не наважувалася. Адже Ольга Петрівна — мати її чоловіка Олега, бабуся їхньої донечки Лесі. Сказати — означало влаштувати бійку, зіпсувати відносини, внести розбрат у родину. Наталія дуже шкодувала почуття Олега, адже йому довелося б розриватися між дружиною та матір’ю. Лише тому жінка мовчала. Але розуміла — мовчати далі не може. Подивилася на тещу, серце стиснуло, але вона слухняно простягнула руку до сумки за гаманцем…
…Наталія поверталася з роботи в поганому настрої. Перевірка, ревізори чіпляються до кожної дрібниці, а начальник кричить на всіх. Жінка затрималася, зав’язалася в магазині, а тепер треба вечерю готувати, з Лесею уроки вчити, одяг на завтра підготувати… Справ — море, і всі не перелічиш.
Втомлено піднялася сходами, відчинила ключем квартиру.
«Мамо, привіт! Нам завтра з «рідного краю» про птахів проект треба зробити. Ти мені допоможеш?» — вибігла назустріч дев’ятирічна Леся.
«Звісно, доню. Зараз переодягнуся, вечерю швиденько зварю — й подивимося.»
Наталія поставила торби на кухні, пішла до кімнати.
«Ой, Марічко, я й не почув, як зайшла. Чого така похмура?» — запитав чоловік.
«Так, перевірка. Як завжди…» — відмахнулася вона.
«Слухай, я мамі переказав дві тисяч. Вони Яросіку на весняний комбінезон просили.»
«Олеже, а може вже годі їх годувати? Адже в Ярика є батько — нехай сам його й одягає! Чому їхні клопоти завжди на нас?» — почала обурюватися Наталія.
«Марічко, ну чого ти? Ти ж знаєш, яка там ситуація.»
«Яка, Олеже?» — ледве стримувала крик.
«Соломія роботи не знайде, колишній аліментів не платить, мама їм усе пенсію віддає… Невже нам шкода хлопчикові комбінезону? Ми ж обоє працюємо…»
«Ось саме тому, Олеже! Ми працюємо! Чому ми маємо забирати у своєї дитини й віддавати чужим? Поясни мені!» — гарячка прилила до обличчя.
«Давай не сваримося через дрібниці… Пішли, допоможу з вечерею.»
Соломія — молодша сестра Олега. П’ять років тому вийшла заміж за «успішного підприємця» Тараса.
«Ой, Соломійка з Тарасиком знов у Туреччину поїхали! Живуть у розкішному готелі! А ти, Наталко, в своїй бухгалтерії сидиш — й ніякого толку!» — Ольга Петрівна не пропускала нагоди похвалитися, як добре живе її донька.
А потім виявилося, що «підприємець» з дружиною поробили кредитів на красиве життя. Гроші швидко витратили, і почалося…
Спершу лаялися, хто скільки взяв і кому винен. Коли все виплило, вже були серйозні прострочки. Дзвінки з банку, погрози судом… Тарас швидко вирішив проблеми — просто пішов і десь подівся. Казали, поїхав на Схід.
А «дружина підприємця» лишилася з боргами й малим сином. Частину пенсії Ольга Петрівна віддавала за кредити улюбленої доньки. Решта лишалася на трьох — на саму Ольгу, Соломію та маленького Ярика. Зрозуміло, що цих грошей не вистачало.
Тоді Наталія й Олег уперше погодилися допомогти. Поки Ярик був малий, вони платили за комуналку, підкидали на їжу. Але з часом потреба в грошах тільки зростала.
«Ну що ви хочете? Цени як на дріжджах ростуть…» — почала теща, коли прийшла по нову допомогу.
Наталія й Олег допомагали, навіть у чомусь собі відмовляли. Думали: родичам важливо, не кинеш же…
Уперше Наталія вибухнула, коли побачила Соломію в кав’ярні, яка спокійно пила каву з тістечком.
«Соломіє, а ти що тут робиш?»
